Читать онлайн книгу "Галицька сага. Невиправдані надії"

Галицька сага. Невиправданi надii
Петро Михайлович Лущик


Галицька сага #6
«Невиправданi надii» – шоста книга «Галицькоi саги» – охоплюе подii перших рокiв Другоi свiтовоi вiйни, коли в украiнцiв ще жеврiли несмiливi надii на те, що хтось iнший принесе iм визволення: у 1939 роцi квiтами зустрiчали Червону армiю – визволительку вiд польського гнiту, а вже через два роки спекатися вiд неi сподiвалися за допомогою нiмецького вермахту. Але першi принесли новi порядки, колективiзацiю, виселення до Сибiру всiх незгодних, а другi невдовзi пiсля «визволення» дали украiнцям зрозумiти, що цiлком обiйдуться й без них.

Украiнська земля була подiлена на Райхскомiсарiат, Генерал-губернаторство та Транснiстрiю мiж Нiмеччиною, Румунiею та Угорщиною; украiнцiв почали масово вивозити на роботу до Нiмеччини; у мiстах повсюдно створювались еврейськi гетто…

Навiть у такий складний для Украiни час не вмовкали суперечки мiж старими членами ОУН пiд приводом Андрiя Мельника та «молоддю» Степана Бандери, що iнодi переростали у збройнi сутички.

Не лишилися осторонь цих подiй i жителi й вихiдцi з галицького села Перетин…





Петро Лущик

Галицька сага. Невиправданi надii





© П. М. Лущик, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Невиправданi надii


Жителi села Перетин у вереснi 1939 року












Вихiдцi iз села, що жили в iнших мiсцях










1939 рiк








Пролог


У випадку територiально-полiтичноi перебудови областей, якi входять до складу Польськоi держави, границя сфер iнтересiв Нiмеччини i СРСР буде приблизно проходити по лiнii рiк Пiса, Нарев, Вiсла i Сян. Питання, чи е в обопiльних iнтересах бажаним збереження незалежноi Польськоi держави i якими будуть кордони цiеi держави, може бути остаточно з’ясоване лише протягом подальшого полiтичного розвитку.

    Із секретного додаткового протоколу Договору про ненапад мiж Радянським Союзомта Нiмеччиною. 23 серпня 1939 р.

Годинник у кутку кабiнету показував половину четвертоi години. До назначеного часу залишилося зовсiм мало, але Сталiн не спiшив. Вiн повiльно пройшовся кабiнетом i, не дiйшовши якихось пару крокiв до свого робочого столу, повернувся i знову пiдiйшов до В’ячеслава Молотова. Той разом з Берiею уважно спостерiгали за всiма його дiями.

– І як вiн вiдреагував на те, що його обстрiляли нашi зенiтки? – запитав Сталiн.

– Пожартував, що на собi переконався у надiйностi радянських зенiток, – усмiхаючись, вiдказав нарком iноземних справ.

– Тобто жодних претензiй щодо цього iнциденту нiмецькою стороною висловлено не було?

– Жодних!

– Тодi якщо нiмцi не бажають говорити про це, будемо мовчати i ми! – вiдказав Сталiн. – А зенiтникiв навiть можна заохотити. Не побоялися вiдкрити вогонь по неупiзнаному лiтаку.

– Так, адже iх нiхто не попередив про нього!

Ця розмова стосувалася iнциденту iз лiтаком мiнiстра закордонних справ Нiмеччини Йоахiма фон Рiббентропа, коли, пролiтаючи над Великими Луками, вiн був обстрiляний радянськими зенiтками. На щастя, все обiйшлося, а Сталiн навiть побачив у цьому певний бонус у майбутнiх переговорах.

Сталiн знову вiдiйшов вiд Молотова, нарештi пiдiйшов до свого столу i кинув погляд на телеграму, отриману вiд Гiтлера.

«На мою думку, з огляду на бажання двох наших держав вступити в новi вiдносини один з одним, бажано не втрачати часу. Тому я ще раз пропоную Вам прийняти мого мiнiстра закордонних справ у вiвторок 22 серпня, найпiзнiше в середу 23 серпня».

Так, Гiтлер спiшить, подумав Сталiн. Знав вiн i причину цього. Нi вiд кого (за винятком, напевне, лише однiеi Польщi) не було секретом розташування на нiмецько-польському кордонi частин вермахту, котрi там стоять аж нiяк не для того, щоб збирати ягоди. Буде вiйна, i Сталiн навiть знав ii приблизну дату. Його пропозицiя, що вони чекають на Рiббентропа двадцять шостого чи двадцять сьомого серпня, була лише пробною кулею – за даними розвiдки, саме у нiч на недiлю, двадцять сьоме серпня, був запланований напад на Польщу. Природно, навiть з точки зору мiжнародного права, хоч на нього вже давно перестав зважати нiмецький лiдер, акт про ненапад просто втрачав актуальнiсть. Що ж, навiть цей факт можна використати для того, щоб отримати вiд договору бiльше користi.

– Лаврентiю, ти впевнений, що в разi нападу Гiтлера на Польщу, Англiя i Францiя не залишаться в сторонi i оголосять Нiмеччинi вiйну? – запитав, не обертаючись, Сталiн.

– Так, наша людина в Парижi[1 - Йдеться про радянського розвiдника Радо Шандора.] переконана, що пiсля Мюнхенського зговору, коли Гiтлер обманув Лондон i Париж, на цей раз вони не будуть такими безпечними, – вiдповiв Берiя. – Тому можна з впевненiстю сказати, що Англiя i Францiя дотримаються свого зобов’язання заступитися за Польщу.

– Але сам Гiтлер переконаний у протилежному! – вставив Молотов. – Вiн досi впевнений, що французи й англiйцi просто не стануть воювати за чужi iнтереси. Англiя не дозволить собi брати участь у вiйнi, яка триватиме роки. В Англii сьогоднi немае грошей, щоб вести свiтову вiйну. Заради союзника вмирати нiхто не захоче.

Сталiн знову пройшовся кабiнетом.

– Якщо данi твоiх людей, Лаврентiй, пiдтвердяться, то це пiде нам на користь, – говорив Сталiн. – Сам того не бажаючи, Гiтлер опиниться в станi вiйни зi своiми одвiчними ворогами. Таким чином, у нас буде два, а то й три роки, щоб пiдготуватися до вiйни. Поки Гiтлер не розiб’е Францiю i Англiю, на два фронти вiн воювати не буде. Вiн же не самогубець! Тепер щодо тексту договору. Треба викреслити з нього всяку згадку про дружнi нiмецько-радянськi вiдносини. Ми не можемо представити на суд радянського народу запевнення у дружбi пiсля того, як протягом шести рокiв Нiмеччина заливала нас брудом. Далi. В’ячеславе, натякни мiнiстру Рiббентропу, але не прямо, а так, як ти вмiеш, дипломатично: якщо ми не отримаемо половини Польщi та Естонiю з Латвiею, а також Фiнляндiю, то вiн може вiдразу ж вилiтати назад.

– А Литва? – запитав Берiя.

– Не будемо дражнити Гiтлера! Вiн стiльки сил затратив, щоб вiдiбрати у литовцiв Клайпеду! Можливо, у нього на це подальшi плани. Коли ж ми побачимо, що Гiтлер охолонув до Литви, тодi й пiднiмемо це питання знову.

– Але це не можна публiкувати! – заперечив Молотов.

– А ми не будемо це робити! Пiдпишемо таемний протокол без публiкацii.

В’ячеслав Молотов щось записав у блокнот.

– А як бути з англо-французькими переговорами? – пiдвiв вiн голову. – Клим (Молотов мав на увазi маршала Ворошилова, який ось уже другий тиждень поспiль вiв переговори з представниками Англii i Францii) захоче знати, як поводитися.

– Нехай закривае цю шарманку! – нервово вiдказав Сталiн. – Якби французи з англiйцями справдi хотiли домовитися про безпеку, то не прислали б вiдставного адмiрала i нiкому невiдомого генерала!

В’ячеслав Молотов подивився на годинник.

– Нам пора! – сказав вiн. – Нiмцi – народ пунктуальний. Не варто це iгнорувати!..

Мiнiстр закордонних справ Третього Райху Йоахiм фон Рiббентроп виявився досить струнким сорокашестирiчним чоловiком з приемною посмiшкою i вишуканими манерами. Навiть тут вiн виглядав значно репрезентабельнiше за своiх вiзавi – В’ячеслава Молотова, а тим бiльше Сталiна. На останньому був аж нiяк не парадний свiтлий кiтель i схожий вiн був на добродушного грузина у якомусь гiрському селi, а не на Секретаря ЦК ВКП(б). Зрештою, навiть командарм першого рангу Борис Шапошнiков не надiв жодноi своеi нагороди, хоч мав iх досить. Напевне, единою вiдзнакою серед тих, хто зiбрався у кiмнатi, був Золотий партiйний знак НСДАП на лацканi пiджака мiнiстра закордонних справ Третього Райху.

Привiтавшись iз фон Рiббентропом мiцним чоловiчим рукостисканням, Сталiн сказав:

– Хочу у вашiй особi передати свiй палкий привiт вождю нiмецького народу Адольфу Гiтлеру!

– Дякую, пане Сталiн, я обов’язково вже сьогоднi передам фюреру вашi слова! – вiдповiв Рiббентроп. – Впевнений, що наша зустрiч принесе нашим народам мир.

Пiсля того В’ячеслав Молотов представив високому гостю присутнiх i жестом запросив зайняти мiсця за довгим столом. Переговори щодо майбутнього Європи розпочалися.

Зовсiм недалеко звiдси посол Польськоi Республiки в СРСР Вацлав Гржибовський готувався вiдправити шифрограму у Варшаву, де повiдомив про прибуття до Москви мiнiстра внутрiшнiх справ Третього Райху i про те, як того зустрiчав на мiсцевому летовищi В’ячеслав Молотов. Ще не знаючи причин появи в Москвi Рiббентропа, посол попередив про те, що, можливо, одним з пунктiв перемовин буде Польща.

Нi сам посол Гржибовський, нi мiнiстр закордонних справ Польщi Юзеф Бек, кому була адресована шифрограма, не знали, що iснувати iхнiй державi залишився рiвно мiсяць.




1


Олена Смоляр була на сьомому небi вiд щастя – до неi пiсля п’ятнадцятирiчноi перерви знову приiхав старший син Михайло. Це сталося так несподiвано для всiх, що у той момент, коли Михайло пiдходив до лiсничiвки, на обiйстi була лише мати. Решта пороз’iжджалися у своiх справах: батько Якiв та молодший син Кость саме вiдправилися на пiвнiчний кордон лiсу, щоб контролювати спорудження через болото дерев’яного настилу до Сорочина; невiстка Оксана цiлими днями пропадала у школi, готуючись до навчання з вересня, внучка Катруся увесь час допомагае мамi, й Смолярi вже серйозно подумували, щоб вiдправити дiвчину в учительську семiнарiю. Поки всi зiбралися вдома, Олена вже встигла нагодувати Михайла, наговоритися за всi роки, що вiн не був вдома, i навiть вiдiйти вiд першого радiсного усвiдомлення того, що до неi приiхав син.

Зустрiч з батьком i молодшим братом вийшла також теплою та зворушливою. Дiзнавшись, що мати вже нагодувала дорогого гостя, Якiв невдоволено скривився, але таки пiдiйшов до креденса i дiстав звiдтам пляшку доброi гари. Побачивши це, Михайло засмiявся.

– Тату, ви хочете мене споiти? – насмiшкувато запитав вiн.

– Чого ти так подумав?

– Та пити то я буду, але закусувати вже не влiзе. Мама мене загодувала.

– Та яке там загодувала! – сплеснула руками Олена. – Ти став таким худим! Жiнка зовсiм не годуе?!

Михайло знову усмiхнувся. Напевне, такi слова говорить кожна мати, коли ii син приiздить додому пiсля великоi перерви.

– Ну вiчно ти, мати, робиш всьо поперек мене! – удавано насварив Якiв Олену.

І вже до Михайла:

– Нiчого не поробиш, сину, треба з’iсти ще раз!

Той погладив себе по чималенькому животi i скрушно зiтхнув.

Не встигли сiсти до столу, як повернулися Оксана з дочкою. Знову привiтання i навiть знайомство, бо коли Михайло приiжджав останнiй раз, Кость ще тiльки служив у вiйську i навiть не подумував про те, щоб женитися.

– Щось ти, Михайле, довго не приiздив до нас! – осудливо сказав Якiв. – Обiдивсьи чи як?

– Та чого там обiжатися? – вiдказав Михайло. – Певно, що мiг сказати, що робота, нема часу i всяке таке, але то все не так. Просто закрутився, завжди знаходилися сотнi вiдмовок, щоб не поiхати.

– Але все-таки вибравсьи? – запитав Кость.

Михайло усмiхнувся:

– Та не повiрите – знову через роботу! Мав потребу приiхати до Львова, а коли вже зiйшов на Головному двiрцi, то подумав, що до Кам’янки не так далеко, то чого б не вiдвiдати своiх?

І хоч у мовi Михайла було багато польських слiв, а Львiв та Кам’янку iнакше як Львув i Камйонка вiн не називав, усе ж було приемно слухати сина, котрого не було так довго.

– Як там твоя Катерина? Дiти? – допитувався батько.

– Здоровi! – вiдповiв Михайло. – Кася помагае менi продавати в склепi, а дiти вже виросли. Тадеуш поiхав до Варшави вчитися в гiмназii. Я якраз вiдвозив його, бо iхав до Львова через столицю. Якщо все буде добре, то через два роки наш Тадеуш поступить до унiверситету.

Останнi слова Михайло сказав з особливим пiднесенням.

– А дочка? – поцiкавився Кость. – Ще не замужем?

– Агнежка? Та iй тiльки п’ятнадцять рокiв! Ще рано!

Розмови продовжувалися, але Оксана i Катруся у нiй участi не брали. Для них Михайло був незнайомою людиною i якщо для невiстки вiн залишався далеким чоловiковим братом, то для дочки був чужим вуйком.

– Надовго? – запитав Якiв, знову наливаючи у келiшки горiлку.

– Та своi дiла у Львовi я поробив, можу побути трохи, – вiдказав Михайло, застережливо пiднявши кисть руки, коли батько наливав йому. – А вдома маю бути третього вересня.

– То е ще час сьи наговорити!

Пiсля застiлля чоловiки вирiшили вийти на двiр, щоб розiмнутися, а Олена з Оксаною залишилися прибрати зi столу. Якiв поважно запалив файку. Оскiльки нi Михайло, нi Кость не курили, то лише спостерiгали за дiями батька.

– Ти, Михайле, скажи нам таке, – говорив Якiв, пускаючи носом тютюновий дим. – Ти в Польщi жиеш, бiльше знаеш, то розповiси нам, що в свiтi сьи робить?

– Та ви тоже в Польщi живете, тату! – обережно заперечив Михайло.

Старший син ще пам’ятав, що подiбна його вiдповiдь стала причиною того, що повернувся вiн додому аж тепер.

– У нас Галичина, чи то як там у Варшавi кажуть, Малопольска всхудна! А ти таки в Польщi… До нас мало доходять справжнi новини, але щось тут не так.

– Ви про що, тату?

– Тато каже про то, що забирають у вiйсько молодих хлопiв, – пояснив Кость. – Вчера забрали навiть Богдана Вовка. Вiн взагалi не служив у вiйську, а ще не минуло й двi недiлi, як женивсьи.

Кость обережно озирнувся на дверi хати.

– Буде вiйна?

Михайло вiдповiв не одразу. Вiн також подивився на хату, але сказав не тому, що боявся, що iх пiдслухають мати i невiстка. Розмова з батьком та братом непомiтно зачепила справжню причину його появи у рiдному домi. Щоправда, теперiшня обстановка цьому аж нiяк не сприяе. Михайло навiть тепер побоювався батька. Зрештою, Кость також не мiг бути надiйною людиною, але iншого виходу у Михайла Смоляра не було.

– Як ви розумiете, я не служу у военному мiнiстерствi i всього не знаю, – повiльно мовив вiн. – А якби служив i знав, то певно, що нiчого не виказав! А якщо ви хочете знати мою думку, то я вам ii скажу. Самi розумiете, що бiльшовики нiколи не змиряться з тим, що е така держава, як Польща. Навiть якщо вони i визнали нас, то це ще нiчого не значить. Згадають, що колись тут було Польське королiвство i iхнiй цар був королем Польщi. А зараз, у такий непевний час, у Варшавi стараються приготуватися до всього. Одна мобiлiзацiя була в березнi, друга – тепер. Може, нiчого не станеться, але бути готовим до того треба.

Михайло подивився на стривожених батька i брата.

– Ще когось мобiлiзували? – поцiкавився вiн.

– Івана Кандибу, але той хоч служив, а Богдан зовсiм не знае, як тримати гвера.

– Навчать! – впевнено сказав Михайло. – Для того i забирають!

Вiн розправив плечi.

– Як добре! Я вже давно не дихав таким повiтрям. Ще б лiсом пройтися, то довго пам’ятав би цi днi!

– А ви завтра зране пiдiть в лiс! – запропонував Якiв. – Костю якраз треба перевiрити дiлянку на сходi.

– А дорога через болото? – запитав Кость.

– Та сам справлюсь! Що там робити? Хлопи роблять самi, сам видiв!

Михайло повернув голову до Костя:

– Пiдемо, брате?

– А чого не пiти? Возьмемо рушницi, може, когось пiдстрелимо, – згодився Кость.

– От i файно! – зрадiв Якiв. – То, може, гербати трохи вип’емо?

– О нi! – застережливо пiдняв руки Михайло. – Я вже повний! Лiпше пiду до нашоi староi хати. Ви не обiжайтесь, але лiсничiвка то не мiй дiм. Я тут не жив, але таки там!

– Я пiду з тобою?.. – запитав Кость.

Михайло заперечливо похитав головою:

– Не треба, брате! Дорогу додому я ще не забув.

– Най йде сам! – сказав Якiв. – А якщо сьи загубить, то якiсь бахурi приведуть.

– Не загублюсь! – впевнено мовив Михайло i покрокував дорогою до недалекого Перетина.

Звичайно, вiн бажав не так побачити рiдну хату, перетворену на читальню мiсцевоi «Просвiти», як розiбратися зi своiми думками. З двох сторiн до дороги пiдступали високi сосни, ледь-ледь погойдуючись на несильному вiтру. Михайло любив слухати, як скриплять дерева, але сьогоднiшня погода аж нiяк не сприяе цьому.

Невдовзi лiс закiнчився, й попереду показалися стрiхи перетинських хат. Михайло не поспiшаючи йшов польовою дорогою. Йому треба було обдумати завтрашню розмову з братом. Звичайно, його несподiвана поява у будинку батькiв, якому вiн сам зарiкся знову переступити порiг, не була спонтанним рiшення, як того Михайло намагався пояснити батьковi. Ще далекого тридцятого року через свою необачнiсть вiн став агентом Другого вiддiлу Генерального штабу Вiйська Польського, iнакше «Двуйки». Причиною цьому стала його необережнiсть у виборi постачальникiв антикварного товару, яким торгував спочатку дядько дружини, а пiсля його смертi i Михайло. Але якщо «вуек Марек» всiляко сторонився пiдозрiлих агентiв, то Михайло Смоляр (чи то пак Мiхал Смоляр, як його знали у мiстечку Слупце) одразу ж потрапив на гачок аферистiв, котрi пiд час першоi розмови запропонували досить коштовний, але пiдозрiло дешевий товар. Думаючи, що таким чином вiн зможе заставити нових клiентiв поставляти йому ходовий товар, Михайло згодився на оборудок. Не вiдомо, чим все це закiнчилось, якби одного аж нiяк не чудового дня до його крамницi не завiтали двое невiдомих i не повiдомили ошелешеному «негоцiанту», що його товар крадений, до того ж фiгуруе у справi про вбивство еврея, а на довершення до всього це все сталося у сусiднiй Нiмеччинi. Тодi ж незнайомцi запропонували йому вибiр: або пiти пiд суд за причетнiсть до злочину, або пристати на iхню пропозицiю працювати у «Двуйцi». Чесно кажучи, вибiр у Михайла був невеликий. Так вiн став спочатку господарем явки, куди з Нiмеччини переправлялись вiдомостi про стан нiмецького райхсверу[2 - Райхсвер (нiм. Reichswehr) – збройнi сили Нiмеччини у 1919–1935 роках.], а пiсля того як у 1933 роцi його зв’язковий вiдмовився працювати на польську розвiдку, мотивуючи це тим, що пiсля приходу в Нiмеччинi нацистiв вбивство еврея вже не е кримiнальним злочином (це, до слова, стало причиною його зникнення), сам став зв’язковим. Його частi робочi поiздки до прикордонноi Познанi були прикриттям для справжньоi роботи. Здавалось би, все йшло не так вже й погано, враховуючи навiть усвiдомлення того, що вiн, Михайло Смоляр, причетний до благородноi справи захисту Вiтчизни, але на початку червня до нього знову прийшли з «Двуйки».

Згадка про цю розмову у таемнiй кiмнатцi його крамницi Михайловi щоразу псувала настрiй. Вiн завжди робив все вiд нього залежне, щоб нiхто з його рiдних – i в Слупце, i тут, в Перетинi – не те, що не знав про його друге життя, а навiть не здогадувався про це. Пропозицiя представника «Двуйки» (та яка там пропозицiя – наказ!) остаточно розбила його плани. Вiн досi слово в слово пам’ятае цю розмову.

Тодi представник запропонував йому поiхати сюди, до Перетина, але не просто для того, щоб вiдвiдати батькiв, котрих не бачив п’ятнадцять рокiв, але обов’язково поговорити з молодшим братом Костем i не лише поговорити, але й добитися у нього згоди працювати на них.

– Вам, пане Мiхал, належить поiхати до свого брата, – сказав тодi гiсть.

– Навiщо?

– Якщо вiн працюе гайовим, то просто повинен допомогти своiй Польщi у такий непевний час!

Смоляр зрозумiв, що там про нього знають все.

– Але що я маю зробити? – не вгавав Смоляр. – Що мае зробити Кость?

– Те, що робить його старший брат на заходi Польщi! Гадаю, вiн не вiдмовиться вiд такоi пропозицii, попри свое, скажiмо так, неприйняття всього польського. Упевнений, що молодший Смоляр не захоче стати причиною того, що ви, пане Мiхал, постраждаете через його вiдмову.

Невiдомий пильно подивився на здивованого Смоляра.

– Особливо якщо це його попросить рiдний брат! – завершив вiн.

Тодi Михайло зрозумiв, що подальшi вiдпирання, а тим бiльше вiдмовки, даремнi.

Ось тому вiн тут. Всю дорогу Михайло не знаходив собi мiсця, гадаючи, як зустрiнуть його батьки, як пройде розмова з братом. Що ж, з батьками вийшло все добре, навiть доречно, коли мова зайшла про мiжнародну обстановку, навiть завтрашня «лiсова прогулянка» з Костем укладалася у його плани. Михайло розумiв, що це ще нiчого не значить, а знаючи характер брата, можна сподiватися на все, але все ж це буде лише перша спроба перехилити його на свою сторону. У нього буде декiлька днiв, щоб довершити те, заради чого вiн i приiхав сюди. А першого вересня треба повертатися додому i бажано з письмовою згодою Костя на спiвпрацю. Інакше… Михайло навiть не хотiв думати, що буде iнакше.

«…Ви, пане Мiхал, постраждаете через його вiдмову».

Михайло Смоляр пройшов мимо обiйстя i склепу Гутманiв. Вiн знав з листiв батька, що Моше Гутман навiть досить легко прижився у Перетинi, принаймнi вiдкритоi ворожнечi мiж ним та мiсцевими селянами не було. Через паркан Михайло зауважив досить молоду жiнку. Вона саме вивiшувала випраний одяг. Смоляр знав, що це невiстка Гутманiв i звуть ii Хава, тобто Ева польською. Видно, тривале перебування поруч украiнцiв зробило ii не такою боязкою, як це звичайно бувае з еврейськими жiнками, бо Хава лише кинула побiжний погляд на незнайомого чоловiка i продовжила свою роботу.

Михайло також вирiшив не зупинятися, а покрокував далi вулицею, тим бiльше що на лавцi, поставленiй бiля хвiртки обiйстя навпроти вiн побачив сивого дiда, у якому заледве упiзнав коваля Василя Вовка.

– Слава Ісусу Христу, вуйку Василю! – привiтався вiн, знiмаючи капелюха.

Старий Вовк примружився, щоб розгледiти того, хто заговорив з ним, з несподiванки вийняв з рота незапалену файну.

– А чи не син ти гайового? – запитав вiн.

– Я, вуйку! Мiхал!

Василь пiдвiвся з лави й простягнув руку. Його потиск був сильний, вiд чого Михайловi здалося, що його кисть побувала в лещатах.

– Приiхав-таки?

– Та приiхав. Вже давно не був, то й приiхав! А ви як?

– Та як? Як видиш, старим став, сили вже не тi, – вiдказав, знову сiдаючи на лаву, Василь.

Михайло засмiявся.

– Та де там сили не тi! – сказав вiн, потираючи руку. – Як живете?

– Та во, забрали мого Богдана до вiйська, то й чекаю на него! Ти там в себе не знаеш, то серйозно воно чи то так, щоб гиншi сьи бояли?

Михайловi дуже хотiлося чимось зарадити ковалевi, сказати щось утiшливе для нього, але вирiшив нiчого не вигадувати.

– Не знаю, вуйку! Знав би – то сказав, а так брехати не хочу!

– То й правильно! Якщо не знаеш, що казати, – кажи правду або мовчи! – похвалив Василь. – А ти куда йдеш?

– Та хочу на свою хату подивитися. Я тут народився i жив до того часу, як забрали до вiйська.

– То файно! Але там, може, закрито!

– То нiчого! Просто походжу коло неi, подивлюся!

Вiн знову зняв капелюха.

– Бувайте здоровi, вуйку! Тримайтеся! – сказав Михайло i пiшов далi.

Колишня садиба Смолярiв, а тепер читальня «Просвiти», справдi виявилася зачиненою, але Михайло тим мало переймався. Вiн одразу вiдзначив порядок, що панував перед його колишньою хатою. Хоч опiкувалася «Просвiтою» його невiстка Оксана, все ж було зрозумiло, що не лише вона одна. Але навiть таке бережливе ставлення до його маетку не могло змiнити Михайлове ставлення до теперiшнього призначення: у цiй ошатнiй оселi не було нiчого польського, навiть натяку на те, до якоi держави воно належить. Хоч ззовнi нiщо не вказувало, що це читальня украiнськоi «Просвiти», чоловiк вiдчув – ця хата перестала бути його домом, перетворилася у щось чуже, незрозумiле, ефемерне, як чужим i незрозумiлим для нього було все, що вiдбувалося за цими стiнами.

Постоявши якийсь час, Михайло Смоляр розвернувся, щоб пiти на лiсничiвку. Головне, щоб завтра вийшло так, як вiн запланував…

– Що ти хотiв сказати менi, брате? – раптом запитав Кость.

Вiд несподiванки Михайло зупинився.

– З чого ти взяв, що я хочу з тобою говорити? – здивувався вiн.

– Я хоч i молодший за тебе, але тоже маю очi й вуха. Твоя згода вiдправитися зi мною аж на схiдний кордон мене спочатку здивувала, як здивував i твiй приiзд. Тебе не було п’ятнадцять рокiв, вiд тебе навiть листи приходили раз на пiв року. А тут на тобi – приiхав сам! То я й подумав, що не для того, щоб зовидити батька з мамою. Про себе я вже не кажу! То яка у тебе справа до мене, Мiську?

Михайло виявився зовсiм не готовим до такого перебiгу розмови. Вони iз самого ранку, озброiвшись рушницями, вийшли з лiсничiвки, заглибилися в лiс, пiднялися на порослу деревами гряду, якою вже здавна хтось проклав дорогу, i рушили на схiд. Михайло увесь час думав, як почати розмову з молодшим братом, але Кость сам допомiг йому, першим почавши розмову. Але виявилося, зовсiм не так, як думав Михайло.

– Що ж, якщо ти почав перший, то i я буду вiдвертим! – сказав старший Смоляр. – Ти маеш рацiю: я приiхав не просто так, хоч i не без того, щоб побачити вас всiх, але й у справi.

– До кого?

– До тебе, Костю!

– Ну, тоди я тебе слухаю! – з готовнiстю мовив Кость.

– Але ти маеш менi дати слово, що про те, що ми будемо говорити, не мае права нiхто знати!

– Нiчого собi справа!

– Яка вже е! Ти маеш зрозумiти, що то не моя примха!

– А чия?

– Спочатку дай слово, що то помре разом з нами! – повторив Михайло.

Звичайно, Костевi не сподобався такий тон старшого брата, але бажання дiзнатися, що то за справа, яка пiдняла Михайла з насидженого роками мiсця, й до чого тут вiн сам, переважило.

– Якщо то не зашкодить моiм, то я обiцяю нiкому не говорити, – сказав вiн. – А то не зашкодить?

– Якщо ти комусь скажеш, то зашкодить точно! – уточнив Михайло.

– Тоди я тебе слухаю!

Михайло деякий час йшов мовчки, збираючись з думками. Кость не пiдганяв його, крокуючи поруч. Лише коли Михайло переступив через невеличку калюжу, що утворилася пiсля нiчного дощу, вiн обережно запитав:

– Ти знаеш, що таке «Двуйка»?

– Двуйка? Погана оцiнка, поставлена якомусь польському гiмназисту?

– Зовсiм не смiшно!

– Тодi поясни! А то ти ставиш такi питання, на якi я не знаю вiдповiдi.

– Добре! То знай: «Двуйка» – то офензива Вiйська Польського! – тихо сказав Михайло i для чогось озирнувся.

– А до чого тут ти? – не зрозумiв Кость.

– Я належу до неi вже дев’ять рокiв.

Кость продовжував крокувати, час вiд часу стискаючи рукою ремiнь рушницi. Вiн майже одразу зрозумiв, що старший брат не жартуе, адже справдi – таким не жартують.

– А до чого тут я? – обережно поцiкавився вiн.

– Там, – Михайло кивнув кудись убiк, – хочуть залучити тебе до своеi роботи.

– Звiдки вони про мене знають?

– Вони знають про тебе все!

– А якщо все знають, то мають знати й то, як я вiдношусь до всього польського! – запально вiдказав Кость.

– Nie krzycz![3 - Не кричи! (Пол.)] – зупинив його Михайло. – Знають i про то! Знають, що ти робиш польським гайовим…

– І маю помагати Польщi! – закiнчив замiсть нього молодший брат. – Так?

– Ти сам вiдповiв!

– А у твоiй «Двуйцi» мало одного Смоляра? Треба двох?

– Про тебе, може, i не згадали, якби не обстановка на кордонi зi Звйонзеком[4 - Zwiazek Radziecki (Звйонзек Радецкi) – Радянський Союз.].

– Тобто я маю лазити по кордонi зi Звйонзеком i рахувати iхнiх жовнiрiв? – iдко запитав Кость.

– Я не знаю, що тобi скажуть робити, але повiр: ти вiд того навiть виграеш, як виграв я! Невже ти гадаеш, що свого Тадеуша я просто так би прилаштував до столицi?

Кость вiдповiв не одразу. вiн продовжував крокувати пiщаною дорогою, дивлячись собi пiд ноги, а не навкруги, на дерева, як зазвичай. Михайло не пiдганяв його, розумiючи: щоб вiдповiсти, братовi треба все обдумати, а це не просто. Тодi, дев’ять рокiв тому, Михайловi було легше: вiн просто не мав вибору.

Але наступне запитання Костя спантеличило Михайла.

– Що тобi буде, коли я не згоджусь?

Вiд несподiванки Михайло зупинився. Кость обернувся i пiдiйшов до нього.

– Що буде, коли я скажу «нi»? – повторив вiн.

– Та нiчого доброго! – признався Михайло.

– Погано! – сказав Кость. – Дуже погано! Менi шкода, Мiську, але викручуйсьи сам! Даремно ти приiхав! Мое вiдношення до вашоi Польщi ти знаеш! Скажу тобi бiльше: якби ти б пропонував менi зробити щось таке, що зашкодило Жечi[5 - Вiд Жеч Посполита Польська (Rzeczpospolita Polska).], то я, може, i погодивсьи на то! Але такого ти менi не скажеш. Менi шкода, але на вашу Польщу я шпiйонити не буду!..

Із цим Михайло Смоляр i вiдбув у п’ятницю першого вересня до Кам’янки. Прощання з батьками було щирим, з братом Костем – холодним, радше формальним. Щоправда, це вже сталося на залiзничнiй станцii, куди Михайла вiдвiз молодший брат. Вже сiдаючи у вагон, старший Смоляр востанне подивився на Костя. Той сидiв на бричцi, чекаючи того моменту, коли вiд’iде потяг. Та лiсова розмова якщо не посварила братiв, то остаточно зробила iх чужими. Якби не склалися його справи з «Двуйкою», завдання котроi вiн не виконав, Михайло дав собi слово бiльше нiколи не переступати порiг будинку на лiсничiвцi.

Вiн не знав, що вже сьогоднiшнi подii посприяють, щоб вiн цього слова дотримав!




2


Правлячi кола Польщi немало хизувалися «мiцнiстю» своеi держави i «мiццю» своеi армii. Однак, виявилося достатнiм короткого удару по Польщi з боку спочатку нiмецькоi армii, а потiм – Червоноi армii, щоб нiчого не залишилося вiд цього потворного дiтища Версальського договору.

    Із виступу на п’ятiй сесii Верховноi Ради СРСРнаркома закордонних справ В. Молотова

Вранiшне сонце пiднялося над схiдним горизонтом i слiпило очi. Воно пробилося слiпучим промiнцем крiзь вузеньке вiконечко довгоi червоноi будiвлi i утворило на давно не митiй пiдлозi яскравий зайчик прямокутноi форми, що повiльно перемiщався вузьким проходом, по обидва боки якого стояли двояруснi нари. Сонце розiгнало одвiчну у бараках темряву i вiдiгнало ii у найдальший куток. Посвiтлiшало, але цього не помiчали люди. Вони солодко спали на нарах, не пiдозрюючи, що уже наступив день.

Сонячний прямокутник перемiстився коридором й освiтив ще молоду людину на нижнiх нарах. Чоловiковi було не бiльше тридцяти рокiв. Молоде, досить красиве обличчя, заросле давно неголеною щетиною. Коли сонячний зайчик забрався на обличчя, чоловiк зажмурив очi, неначе хотiв вiдiгнати геть непрошеного гостя.

Коли ж це не допомогло, молодий чоловiк повернувся обличчям до стiни, а спиною, вiдповiдно, до зайчика, але майже одразу повернувся назад. Вiдкрив очi, але зажмурився вiд слiпучого свiтла.

Дмитро важко пiдвiвся, сiв, звiсивши босi ноги. Вiн нiяк не мiг зрозумiти, що вiдбуваеться. Повернулося щось нове, незвичне, давно забуте, нагадало про себе.

Дмитро повернув голову. Його товаришi мирно спали, посопуючи, а дехто похропуючи.

І тут Дмитра осiнило: сонце вже встало, а iх нiхто не будив. Це було щось нове, майже неможливе, принаймнi за весь час перебування його, Дмитра, у концтаборi (а це не один рiк!) таке траплялося вперше. Щось надзвичайне мусило трапитися, щоб охоронцi забули розбудити в’язнiв. Нi, це дiйсно неймовiрно! Чому не розбудили? Проспали самi? Оце вже нi! Швидше вони самi не досплять, але не забудуть пiдняти в’язнiв на годину, а то й двi ранiше. Щось не те.

– Василю! – тихо покликав Дмитро. – Спиш?

– Уже нi, – почулося зверху.

– Злiзай вниз.

– Дай виспатися, – заспано благав сусiд. – А то зараз почуемо «Wstawac, swini!», i вся радiсть життя зникне.

– Не почуемо, – вiдповiв Дмитро. – «Ожел бялий» заспав.

Його спiврозмовник нiчого не вiдповiв, хоч Дмитро i чекав на вiдповiдь. Натомiсть Василь з’явився власною персоною, спустившись вниз. Сiв поруч.

Вони познайомилися i подружилися вже тут, у таборi. Хоч кожен рятувався як мiг, але переносити нужду краще разом.

– Ти про що говориш? – недовiрливо запитав Василь. – Хiба може Камаля пропустити такий iсторичний момент?

– І тим не менше. Сонце вже високо, а нас ще не будили, – стояв на своему Дмитро.

Василь замiсть вiдповiдi подивився на загратоване вiконце. Дiйсно, у такий час вони, в’язнi, вже мали б поснiдати тим, що повар чомусь гордо називав iжею, i розбрестися по роботах. Так було завжди. Тiльки не сьогоднi.

– А яке сьогоднi число? – запитав Василь. – Може, у них якесь свято?

– Може, Моснiцький помер, – з надiею припустив Дмитро. – А ще краще, Костека пiдстрелили.

– Розмрiявся.

– Та тiльки мрiяти й лишаеться.

Василь нахилився, дiстав з-пiд нар своi розбитi дерев’янi трепи, надiв на босi, всi у шрамах ноги.

– Знаеш, Дмитре, для мене невизначенiсть – найбiльший тягар, – говорив вiн. – Втрачаеться нитка життя. Яке б воно не було – чи щасливе, чи таке, як от у нас, – завжди знаю, чого чекати вiд нього. А тут, розумiеш, дiйсно нiчого не ясно. І невiдома причина.

– Навiть у нашому випадку? – Дмитро вирiшив послiдувати прикладу друга i натягнув свое взуття. – Нам же тут сидiти i сидiти!

– Ох, Дмитре! Не розумiеш ти сутi життя! Нiщо не вiчне у свiтi. Нiщо, окрiм Бога! Це тобi говорить син священника.

Дмитро був у таборi Береза-Картузька вже четвертий рiк i, здавалося, звикся зi своiм становищем безправного в’язня. Це, звичайно, було лише ширмою, за якою ховалася справжня робота. Вiн зумiв зiбрати собi однодумцiв, яких тут було багато. А минулого року до iхньоi команди розподiлили Василя Бандеру.

Обох об’еднувала приналежнiсть до одноi органiзацii, i вони подружилися, хоч i перебували в ОУН на рiзних щаблях: Дмитро – звичайним членом, Василь – брат крайового провiдника. Але однаковi умови, у якi обидва потрапили, зрiвняли iх. Дмитро, хоч i став Бандерi другом, все ж вiдчував рiзницю. Що ж, так i мае бути, тим бiльше що служба у польському вiйську i вишкiл, який час вiд часу влаштовували в ОУН для пiдтримки новачкiв, давалися взнаки. А вже тут, у концтаборi, субординацiя носила присмак життя. Попробуй не послухатися Камалю чи простого охоронця!

Тим часом поволi прокидалися iншi в’язнi. Барак заворушився, стихло безперервне хропiння, яке у рiзних формах попервах не давало спати Дмитровi. Люди прокинулися, дехто злiзав з нар, дехто продовжував лежати з розплющеними очима. З нижнього ярусу протилежного ряду до Панаса звернувся щуплий дядько, король львiвських злодiiв Онуфрiй Копистко. Королем вiн залишився i тут, пiдпорядкувавши пiд себе усiх кримiнальних, яких тут було багато. Колись, ще у перший день прибуття Дмитра, мiж ними виникла суперечка, що переросла у бiйку, але за Панасом були всi полiтичнi, до того ж виявилося, що «король» знае односельця Панаса Федора Мороза, тому мiж ними виник своерiдний пакт про ненапад, якого обидвi сторони свято дотримувалися.

– Дмитре, чому нам iсти не дають? – запитав Копистко.

– А чому на роботу не женуть тебе не цiкавить? – замiсть Дмитра вiдповiв Бандера.

– На даний момент мене цiкавить не робота, а жратва, – вiдрубав «король».

– Не знаю, – признався Панас. – Сонце вже високо, а дверi, як бачиш, зачиненi.

– Може, недiлю на сьогоднi перенесли? – подав голос в’язень злiва.

– Мовчи, молокососе, коли великi люди розмовляють! – осадив його Копистко. – Краще поглянь через вiкно, чи не йдуть кликати до кухнi.

«Порушник спокою i субординацii», дрiбний злодюжка Семен Опришко, зiрвався зi свого мiсця, наблизився до маленького загратованого вiкна й притулився до нього обличчям. Знадвору доносилися глухi звуки.

– Що там? – поцiкавився Копистко.

– Щось бiгають всi, – вiдповiв Опришко. – Метушаться.

– Камалi не видно? – запитав Дмитро.

– Нi, не видно. Жовнiри чогось згуртувалися бiля комендатури. Чекають чогось.

– Може, перевiрку, – висловив припущення Олекса Гатчук, член ОУН iз Станiславiва. – Може, самого Костека.

– Якщо його, то нам кердик, – пiдсумував Копистко. – Цьому iсти не дай, лиш би познущатися над нами. Гей, Яблонський, чому нас не кличуть на роботу i не дають iсти? Може, вже твiй комунiзм настав?

Дмитро Панас усмiхнувся. Як все-таки влучно охарактеризував Онуфрiй трiади члена КПЗУ Тадея Яблонського, що той старався висловити при кожнiй нагодi. Комунiсти у бараку трималися окремо (як, у принципi, iншi категорii в’язнiв: нацiоналiсти, кримiнальники, поляки) й займали ближнiй до виходу сектор. Тадей Яблонський не став вiдповiдати Копистку рiзкiстю на його випад, лише спокiйно сказав:

– Не розумiю вашого сарказму, Копистко, особливо зараз. Надворi щось робиться, невiдомо, що нас чекае, i ваш тон тут недоречний.

Дмитровi Панасу набридла ця розмова. Вiн пiдвiвся, щоб ii закiнчити.

– Вперше в життi я згоден з комунiстом, – сказав Панас. – Але, пане Яблонський, прошу не вважати мене своiм спiльником. В основоположних началах я залишаюся непохитним.

– Що ж, не все втрачено, – багатозначно вiдповiв комунiст.

– Ідуть вiдчиняти барак, – подав голос Опришко й одразу ж зiскочив на пiдлогу.

Усi в’язнi повернули голови на велику дерев’яну браму, яку на нiч завжди закривали. Почувся дзенькiт ключiв, гримнув засув, i два жовнiри вiдкрили стулки дверей.

– Снiдати! – голосно сказав охоронець.

В’язнi полегшено зiтхнули. Що б там не трапилося назовнi, але снiдати все-таки кличуть. Для вiчно голодного в’язня, який засинав пiд марш кишок i прокидався пiд нього, навiть маленька затримка снiданку чи обiду була нестерпною. В’язнi одразу забули про всi своi страхи, по одному покинули барак i так вервечкою попрямували до «кухнi». Таку горду назву носило перекриття, що покоiлося на численних дерев’яних стовпах. Стiн у «кухнi» не було, зате стояв довгий стiл, стесаний з грубих дощок.

Проходячи повз мовчазних охоронцiв, Дмитро кинув на одного з них погляд. Як завжди, обличчя жовнiра було кам’яне, незворушне, але чiпкi очi Панаса побачили на ньому якийсь страх i розгубленiсть. Про це Дмитро сказав Василевi, коли, сидячи за столом, уминав снiданок: якусь невiдомо з чого зварену бурду, глевкий хлiб i кружку ледь забарвленого чаю.

– Я це помiтив, – вiдказав Бандера. – Так, поза всяким сумнiвом, щось трапилося. І таке, що може принести неприемнiсть Камалю, але не нам.

– Гадаеш, вони нам скажуть.

– Навряд. Але я не дуже й переживаю. Самi дiзнаемося. Не вперше.

Дмитровi Панасу згадався травень 1938 року, коли щось подiбне вже було. Тодi без видимих причин у таборi рiзко посилився режим, утиск в’язнiв, зменшилася пайка, правда, це стосувалося лише членiв ОУН та украiнцiв взагалi. А оскiльки в’язнi в основному були украiнцями, репресiй зазнали майже всi. Тодi нiхто з адмiнiстрацii не пояснив ув’язненим, що сталося, але з пiднесеного настрою охоронцiв вони зрозумiли, що вiдбуваеться щось екстраординарне. Як i тепер, невiдомiсть гнiтила. Здавалося, легше було переносити образу й утиски, коли знаеш причину. Лише через мiсяць Панас складним шляхом через Онуфрiя Копистка дiзнався про причину такоi поведiнки адмiнiстрацii табору: в Роттердамi бiльшовицьким агентом був убитий Євген Коновалець, голова ОУН.

Тепер, напевне, трапилося щось подiбне, тiльки от радостi на обличчях полякiв не видно.

Здивуванню в’язнiв не було меж, коли пiсля снiданку iх… знову повели до iхнього боксу i для надiйностi зачинили дверi.

Тепер уже навiть найбiльшi песимiсти, на яких останнiм роком перетворилися комунiсти (особливо це сталося пiсля того, як Василь Бандера повiдомив iм неприемну для них звiстку про розпуск iхньоi партii), зрозумiли, що сталося щось надзвичайне. Першим висловив припущення щодо причини такоi дивноi поведiнки Тадей Яблонський.

– Гадаю, що почалася вiйна, – сказав вiн, чомусь звертаючись лише до Копистка.

Той нiчого не вiдповiв, лише невизначено знизав плечима. Припущення комунiста було вартим уваги.

– І з ким? – iдко запитав Бандера.

– Та не з Гiтлером певно! – зi знанням справи вiдповiв Яблонський. – Чого б то капiталiсти нападали на своiх! Ясне дiло, що поляки напали на Радянський Союз, хотiли зробити так, як у двадцятому роцi, дiйти до Киева, але Червона армiя вже не така, як була колись. Дали полякам по зубах, то й сумнi такi. А чого радiти, коли в тебе розквашена морда?!

Пояснення Яблонського хоч i не переконали всiх, але хоча б змусили задуматися, тим бiльше що таке справдi могло бути.

Найгiрше для в’язнiв була невизначенiсть. Здавалося, навiть каторжна щоденна робота, пiсля якоi сил залишалося, щоб тiльки повечеряти й добратися до своiх нар, вже не видавалася такою тяжкою, як це осоружне чекання.

Того дня iх на роботу бiльше не кликали. Таке ж повторилося й наступного дня i у недiлю, хоч цей день зазвичай був неробочим, щоправда, не завжди. Якось комендант табору Йозеф Камаля-Курганський повернувся звiдкись п’яний i сердитий, й нiчого кращого не придумав, як свою злiсть зiгнати на в’язнях. Тодi iх вигнали на роботу у саму недiлю.

Але недiля проминула спокiйно, день поволi хилився до вечора, як уже перед самим сном дверi блоку вiдчинилися i жовнiри заштовхали всередину з десяток нових в’язнiв. Щоправда, це не був звичний «ремонт», як тут називали новоприбулих. Новачками виявилися мешканцi сусiдньоi споруди.

– Вав-вав! – застережливо озвався Копистко. – Чого ви сюди приперлися? У самих тiльки мiсця, щоб стояти на однiй нозi!

– Та й нам, шановний, не миле таке переселення! – вiдказав знайомий багатьом Станiслав Лабаз, член УНДО.

Через що вiн потрапив до Берези-Картузькоi, не знав нiхто. Лабаз, судячи з усього, також.

– То чого приперлися?

– Наказали звiльнити наш блок для нового «ремонту».

– І хто вони такi, що через них ми маемо наступати один одному на ноги? – поцiкавився Дмитро Панас.

Станiслав Лабаз озирнувся на зачиненi дверi й тихо сказав:

– Нiмецькi лiтуни!

– А що вони тут роблять? – допитувався Онуфрiй Копистко.

– Та хiба ви не знаете, що вже третiй день Польща веде вiйну? – здивувався один iз супутникiв Лабаза.

– А до чого тут Нiмеччина?

– Так Нiмеччина i напала! А ви що, не знали того?

«Господарi» блоку, як за командою, повернули голову до розгубленого Тадея Яблонського, а Василь Бандера скрушно похитав головою.

– Щось вашi просторiкування, товаришу комунiст, зовсiм розбiгаються з життям! – сказав вiн. – Як це розумiти? Нiмецькi iмперiалiсти напали на своiх братiв-полякiв? Як то у вас: людина людинi – вовк?

Але на це «головний комунiст» блоку нiчого не вiдповiв. Натомiсть Дмитро Панас сказав:

– Що ж, треба потiснитися! Але – своi до своiх!

Найбiльше пощастило «комунiстичнiй фракцii», бо серед прибулих «своiх» не було. Абияк розмiстивши прибулих, «господарi» заходилися розпитувати iх про останнi новини, але з’ясувалося, що на цьому знання тих про те, що вiдбуваеться за колючою огорожею табору, вичерпуються. Дiйшовши до думки, що найближчими днями, можливо, навiть завтра, вони дiзнаються бiльше, мешканцi блоку повкладалися спати.

А вранцi пiд час снiданку (дивно, але навiть у такiй тривожнiй i непевнiй ситуацii в’язнiв не забували годувати) Теодор Климiв, колишнiй студент i, як Панас з Бандерою, член ОУН, пiдсiв до них i, змовницьки озирнувшись, тихо повiдомив:

– Тут Донцов!

– Який Донцов? – не зрозумiв Панас. – Дмитро Донцов?

– Вiн самий! Я бачив його через дрiт, коли iх також вели iсти. Але…

– Що «але»? – запитав Василь Бандера.

– Але всi вони – i Донцов, i тi, що з ним, – не мали такоi, як у нас, форми. Були вдягнутi звично!

– Значить, привезли iх спiшно, – зробив висновок ще один член ОУН Ратушний, колишнiй редактор газети. – Ой, боюся, що справи у наших полякiв геть поганi!

Для бiльшостi оунiвцiв, головний iдеолог украiнського нацiоналiзму Дмитро Донцов був чимось майже мiфiчним, людиною, про котру знали всi – i прихильники, i вороги, але мало хто його бачив. Природно, звiстка про те, що разом з ними перебувае сам Донцов, миттю розлетiлася табором. Чи не кожен член Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв був знайомий iз його книгою «Нацiоналiзм» i у багатьох вдома ця книга була. Траплялося, що саме вона ставала приводом для того, щоб, зрештою, вони опинилися тут, у Березi.

«Украiни, якоi прагнемо, ще нема, але ми можемо створити ii в нашiй душi».

Ця фраза iз книги стала для багатьох полегшенням iхнього безпросвiтного iснування, була виправданням перебування у таборi. Багатьом хотiлося побачити його «наживо», але цього прагнення не подiляла табiрна адмiнiстрацiя. В’язнiв укотре повели назад до блокiв.

Хоч би як того не хотiли полiцейськi, але новини з волi все ж просочувалися крiзь колючу табiрну огорожу: то з новоприбулим «ремонтом», то самi охоронцi коли-не-коли проговоряться. В’язнi зрозумiли головне: справи у полякiв йдуть геть погано, а якщо так, то з’явилася хоч якась надiя на визволення.

Воно прийшло, як це завжди трапляеться, несподiвано. Зранку вiсiмнадцятого вересня ув’язнених знову не те що не повели на роботу, але й навiть не вiдчинили дверi блоку. «Черговий на вiкнi» Семен Опришко повiдомив замученим чеканням товаришам, що надворi немае жодного полiцейського i взагалi табiр як вимер.

– Не до добра це! – пробурмотiв Онуфрiй Копистко.

Вiн хотiв ще щось сказати, як за зачиненими дверима почулося вовтузiння. Хтось декiлька разiв шарпнув за ручку. Повiтря у блоку наповнилося тривогою. Вона посилилась, коли хтось невiдомий вдарив чимось важким по замку. Раз, другий!

За весь час перебування у Березi-Картузькiй (а для доброi половини в’язнiв це не один рiк!) таке було уперше. Усi заворожено втупили своi погляди у дверi, а поляки з комунiстами, що займали найближчi до дверей нари, завбачливо вiдсунулися вiд них якнайдалi. Пролунав ще один удар, i всi почули, як впала на бетонну пiдлогу залiзна рейка.

Усi з острахом чекали, хто ж з’явиться. Яким же було здивування мешканцiв блоку, коли на порозi вони побачили молодого чоловiка, худого, що видавало в ньому такого ж в’язня, як вони самi, але одягненого у цивiльне, i… з пiстолетом у руцi.

– Комунiсти е? – запитав вiн.

– Є! – пiдвiвся зi своiх нар Тадей Яблонський i назвав себе.

– Тодi знайте, що ми взяли пiд свiй контроль весь табiр! – повiдомив незнайомець.

– Хто це «ми»? – запитав Василь Бандера.

– Комунiсти!

– А де охорона? – недовiрливо поцiкавився Онуфрiй Копистко.

– Порозбiгалася! – усмiхнувся невiдомий. – Польська держава сьогоднi впала пiд ударами двох великих армiй.

– А хто друга? – запитав Яблонський.

– Вчора вночi Червона армiя перейшла кордон Польщi i зараз переможним маршем наближаеться до нас! Здiйснилося вiковiчне прагнення поневоленого польськими панами украiнського i бiлоруського народiв про возз’еднання у великiй сiм’i!

– А далi що? – запитав Дмитро Панас.

– А далi ви можете забрати на складi свою одежу i йти куди хочете. Хочете до Гiтлера – йдiть, додому – тоже… А ми, комунiсти, дочекаемось армii-визволительки!

Мешканцi блоку заворушилися. Вони лише тепер, здаеться, зрозумiли, що це насправдi вiдбуваеться з ними i що така нездiйсненна ще вчора умова iхнього звiльнення – коли рухне Польща – таки настала.

– Як хоч звати тебе, «спасителю» ти наш? – запитав Копистко.

– Олександр Гаврилюк, – вiдказав той.

– Ви той самий лiтератор Гаврилюк? – здивувався Яблонський.

Той знову усмiхнувся:

– Та, певно, що я!

Тадей Яблонський потягнувся до нього. Вони привiталися. Це стало сигналом, що й iншi члени вже не iснуючоi Комунiстичноi партii Захiдноi Украiни захотiли привiтатися з «тим самим» Гаврилюком. Невдовзi «комунiстична фракцiя» блоку його покинула. За ними подалися поляки iз Нацiонально-радикального табору. Оунiвцi йти не спiшили.

– Двi декади – i «Польська юж згiнела»[6 - Пародiя на польський гiмн «Єще Польська не згiнела».]! – мовив Михайло Ратушний.

– Так, недооцiнили ми нiмцiв, – згодився Дмитро Панас.

– І совiти тоже! – вставив Василь Бандера. – От того нашi комунiсти й встигли захопити владу в таборi, бо першими взнали про своiх. Тiльки одного не розумiю.

– Чого? – запитав Дмитро.

– Вони так радiють, що прийде Червона армiя, що аж забули про своiх колег, котрi згинули в сибiрах. Вони гадають, що iх не те чекае?

– Пани нацiоналiсти, вам не про то треба думати! – перебив iхню розмову Онуфрiй Копистко. – А про те, як живими i по можливостi цiлими вибратися звiдси. Комунiсти вмiють вести не лише дискусii, але й вогонь!

Слова «головного бандита» блоку повернули украiнцiв до реальностi.

– Ти маеш рацiю, Онуфрiю! – пiдвiвся з нар Михайло Ратушний. – Але перед тим треба роздобути одяг i якiсь черевики. Я вже на тi трепи дивитися не можу!

– А чого наш комунiст назвав «спасителя» лiтератором? – поцiкавився Копистко, збираючи з нар свiй нехитрий скарб. – Вiн щось написав?

– Так, про Березу[7 - Йдеться про вiрш О. Гаврилюка «Пiсня з Берези».], – пiдтвердив Василь Бандера. – Вiн вже один раз був тут.

– Файно написав?

– Правду! Я не великий прихильник поезii, а тим бiльше комунiстичноi, але то можна читати!

Коли мешканцi блоку вийшли надвiр, там уже повсюди ходили колишнi в’язнi, ще не до кiнця усвiдомлюючи, що все найстрашнiше лишилося позаду. Якщо ранiше всi трималися своеi команди, а хоч там i не було iдилii, все ж працювати доводилося разом i вiд роботи кожного залежало, якою буде сьогоднi iхня пайка, то тепер колишнi в’язнi розбилися на «групи за iнтересами», причому бiльшiсть тримала свiй шлях до приземистоi будiвлi складу. Саме там зберiгався конфiскований у них одяг. Щоб перед складом i в ньому самому не виникло стовпотворiння, молодi люди з пiстолетами (видно, конфiскованими чи залишеними у спiшцi вартовими табору) пропускали невеликими групами. Колишнi в’язнi всерединi примiщення довго не затримувалися i виходили надвiр, уже тримаючи в руках цивiльний одяг. І навряд чи свiй.

У цьому Дмитро Панас переконався, як тiльки надiйшла його черга. Всерединi все було перевернуто догори дригом, i надii знайти серед цього хаосу свое не було. Тому Дмитро вибрав якiсь штани, сорочку й маринарку, найголовнiше, якiсь майже новi черевики, причому другий довелося пошукати, i з цим скарбом залишив склад.

Яким щастям було скинути iз себе осоружну смугасту форму й надiти хоч i чужий, але все ж цивiльний одяг! Хотiлося взяти й спалити табiрну одежу, але полум’я вiд такого вогнища сягнуло б до неба, тому Панас лише кинув ii на загальну купу.

У нормальному одязi вже почувався не таким безправним, як ранiше. Дмитро озирнувся довкола. Його товаришi по нещастю вже також перевдягнулися у що кому пощастило i навiть тим, кому дiстався одяг явно не по iх статурi, не почувався обдiленим.

Увагу Панаса привернула чималенька купка людей в однаковiй сiро-зеленiй унiформi. Це були нiмецькi солдати та офiцери, котрi умудрилися пiд час переможноi для себе вiйни потрапити у полон до полякiв. Це були молодi чоловiки, у дечому навiть нахабнi, котрi тiльки тепер усвiдомили, що весь цей короткий жах закiнчився i скоро вони знову побачать своiх.

Дмитро Панас незчувся, як до нього пiдсiли Михайло Ратушний i Василь Бандера.

– Бачив, як хазяйнують? – кивнув на комунiстiв Бандера. – Вiдчули свою силу!

– Та най чекають свою Червону армiю! – махнув рукою Дмитро. – Нам що до того? Нам в другу сторону!

– Треба вже йти! – мовив Ратушний.

– А чого спiшити?

– Почув я, що комунiсти хочуть всiх загнати назад в блоки.

– Навiщо? – не зрозумiв Дмитро.

– Щоб дочекатися своiх червоних i передати iм усiх, – сказав Бандера. – А менi треба додому!

– Менi також! – вiдказав Панас. – То що будемо робити?

– Зберемось всi разом i пiдемо звiдси. Не думаю, що у комунiстiв так багато бронi, щоб стрiляти в нас.

Дмитро вiдзначив слушнiсть Василевих слiв. Напевне, тi три чи навiть чотири пiстолети, котрi вiн бачив у комунiстiв, це все, що iм вдалося роздобути в будинку адмiнiстрацii табору.

– А куди пiдемо?

– Я пропоную йти до Берестя, – сказав Бандера. – То навiть недалеко звiдси.

– А що там? То ж навiть не по дорозi додому?

– Там останнi мiсяцi сидить мiй брат Степан. Якщо i там така сама ситуацiя, як тут, то вiн не нинi-завтра також вийде на волю…

Тут усi почули якийсь гул. Вiн долинав десь iз заходу. Вже колишнi в’язнi, як за командою, повернули голови у напрямку, звiдки долинав звук. Спочатку не було нiчого видно, але невдовзi на чистому небi з’явилися маленькi темнi точки, якi поступово перетворилися на десяток лiтакiв. Побачивши своiх, полоненi нiмцi радiсно замахали руками. Навряд чи помiтили зверху це привiтання, а можливо, перед ланкою винищувачiв стояла якась конкретна задача, у якiй не було мiсця невеличкому мiстечку Береза-Картузька.

Вони не знали, що у Берестейськiй тюрмi, куратором котроi був сам полковник Вацлав Костек-Бернацький – непримиренний противник всього украiнського, вiдомий також тим, що проводив полiтику полонiзацii полiщукiв, Степана Бандери вже не було.

Те, що почалася вiйна, особливий в’язень дiзнався чи не у перший день, коли на мiсто Берестя над Бугом впали першi бомби. Згiдно з розпорядженням начальника тюрми «Бригiдки» Влоджiмежа Душевiча, Степана Бандеру як небезпечного в’язня тримали окремо, в суворiй iзоляцii, i до нього навiть не пiдселяли одвiчних полiтичних ворогiв – польських ендекiв. Подiбне практикувалося в усiх польських тюрмах, де сидiли полiтичнi. Украiнцi та поляки настiльки захопилися спiльною ворожнечею, що зовсiм забували, через що вони тут сидять. З Бандерою, справедливо мiркував Влоджiмеж Душевiч, такий трюк не пройде, а якщо i пройде, то ще не вiдомо, хто кого переконае у своiх поглядах. Тому Степана Бандеру i помiстили в одиночну камеру. В’язнi Берестейськоi тюрми, звичайно, знали, що разом з ними перебувае людина, для багатьох легендарна, але нiхто не бачив Провiдника, хоч вже i колишнього. А сам Бандера навiть вбачав певний символiзм у тому, що перша тюрма у Львовi й теперiшня у Берестi називаються однаково.

Майже два тижнi Степан Бандера перебував у невiданнi того, що вiдбуваеться за стiнами його камери. Кожного дня йому приносили iжу, причому рацiон навiть покращився у порiвняннi з попереднiми днями, але жодноi звiстки про те, що вiдбуваеться на волi, i навiть те, з ким Польща воюе, Бандерi дiзнатися не вдалося. Звичайно, вiн знав, що вiйною на ненависну йому Польщу можуть пiти двое – Гiтлер i Сталiн. Чесно кажучи, нi вiд кого вiн нiчого доброго не чекав. Бандера навiть схилявся до думки, що це все ж Радянський Союз нарештi зважився розпочати з Варшавою вiйну, пам’ятаючи свою ганьбу двадцятого року, адже вiд Нiмеччини до Буга досить велика вiдстань. Так вiн промучився майже два тижнi, коли якось вранцi почув, як хтось гамселить у дверi його камери.

Коли ти сидиш в одиночнiй камерi бiльш анiж пiв року, то будь-який незрозумiлий звук ззовнi сприймаеш насторожено, а тим бiльше такий. Бандера став бiля загратованого вiкна i тривожно дивився на мiцнi металевi дверi, котрi, ти не менше, все ж пiддавалися настирним ударам невiдомих. Ось почувся сильний удар, дверi неприемно заскреготiли i вiдчинилися. Бандера побачив групу таких же, як i вiн, арештантiв.

– Вiн живий! – голосно промовив один з визволителiв i привiтався: – Здрастуйте, друже Степане!

– Ви мене знаете? – здивувався Бандера.

– Про те, що разом з нами сидить сам Степан Бандера, ми знали вже давно, от тiльки поляки не показували нам.

– А тепер що?

– Так вiйна ж! Нiмцi б’ють полякiв у хвiст i гриву! Душевiч втiк, бо до мiста пiдступили нiмецькi вiйська.

– Хто ви? – запитав Степан Бандера.

До нього лише тепер прийшло усвiдомлення, що така далека ще вчора подiя – звiльнення з тюрми – таки вiдбулася. А поки що незнайомий визволитель говорив:

– Друже Степане, нам треба йти. Нашi люди повiдомили, що до Берестя пiдходить нiмецька армiя. Вам треба перевдягнутися!

Степан Бандера у супроводi колишнiх в’язнiв членiв ОУН покинули Берестя саме у той момент, коли мiсто потрапило пiд авiаудар нiмецькоi люфтваффе, а на протилежному березi Захiдного Бугу, якраз навпроти Тереспiльських ворiт Берестейськоi фортецi, розгорталась батарея протифортечних гармат.




3


Капiтан Леопольд Грот уважно роздивлявся у бiнокль мiсцевiсть перед собою. До рятiвного лiска було не менше трьох кiлометрiв майже голоi сiножатi. Капiтан досвiдченим поглядом оцiнив обстановку. Мiсцевiсть була вiдкрита, як на долонi, уся прострiлювалася, порiзана двома потiчками, невеликими, але достатнiми для того, щоб затримати рух кавалерii. Десь приблизно на половинi шляху, який доведеться подолати залишкам ескадрону, Грот запримiтив повернутi у iхню сторону три гармати.

– Армата, пане капiтане! – почув вiн справа голос поручника Томашевського.

Вiн i пiдпоручник Грабовський – це все, що залишилося вiд офiцерiв ескадрону уланiв пiсля вранiшнього бою. Вони – i неповна сотня уланiв.

– Бачу! – вiдказав капiтан Грот.

Вiн завжди заздрив зiрким очам поручника, якому для огляду мiсцевостi не потрiбен бiнокль.

– Обiдають! – заздрiсно констатував Томашевський.

– У нiмцiв порядок: вiйна вiйною, а обiд за розпорядком! – озвався пiдпоручник Грабовський.

Капiтан подивився на годинник. Дванадцять хвилин на другу. Справдi обiд! А чи не скористатися цим i несподiвано вдарити?

– Якраз час атакувати! – сказав, неначе пiдслухавши його думки, поручник Томашевський. – Усе ж той лiс – не наш гайок!

Леопольд Грот не спiшив з рiшенням. Вiн трохи пiдняв бiнокль i подивився на лiс, що темнiв вдалинi. Далеко, але iншого виходу немае. І головне, нiде не видно танкiв, що так дошкуляли iм усi цi днi. Навряд чи снаряди артилеристи залишили у люфах гармат. Їх ще треба зарядити, а потiм навести на цiль. А перед тим опам’ятатися вiд шоку.

Капiтан Леопольд Грот сподiвався, що так i буде. Вiн опустив бiнокль.

– Атакуемо! – вирiшив вiн. – Рухаемось галопом!

Улан Марко Валько цiеi розмови не чув. Вiн сидiв на своему конi десь посерединi того, що iще зранку було боездатним бойовим ескадроном, але пiсля першого ж бою з нiмецькими танками перетворилося на перелякане збiговисько уланiв i коней, причому переляканими були однаково i люди, i тварини.

– Улани! – голосно звернувся до своiх пiдлеглих капiтан Грот. – За цим полем лiс, у якому наш порятунок. Там ми можемо вiдпочити i вже звiдтам продовжити наш шлях до Варшави. Але маемо добратися до того лiсу!

Вiн вийняв з пiхов шаблю.

– Шаблi в длонь![8 - Шаблi напоготовi! (Пол.)]

І, вдаривши свого коня в боки, першим поскакав полем. За ним рушив весь ескадрон.

Марко скакав у загальнiй гущi, виставивши перед собою шаблю, i думав лише одне: тiльки б не впасти з коня. Його кобила була досить норовливою i хоч пiддавалася тренуванню, але для цього треба було бiльше часу. Раптовий напад нiмцiв на Польщу такого часу не залишив.

Десь попереду майже посерединi поля припинили обiдати артилеристи, захопленi зненацька раптовою атакою польськоi кiнноти. Видно, попереднi зустрiчi з такою екзотичною для нiмецького вермахту кавалерiею не могли не вiдобразитися на iхньому ставленнi до цих вiдчайдухiв, бо навiть Марко помiтив, що надто вже спокiйно нiмцi заряджають своi гармати i надто ретельно наводять на цiль.

Майже одночасно пролунало три пострiли, i серед гущi уланiв вгору пiднялися фонтани землi. Смерть знайшла своi першi жертви. Валько вiдчув, як попереду щось просвистiло. Чи це була чиясь куля, чи мимо пролетiв, не зустрiвши жертви, осколок, юнак не розiбрав, як i не було часу розбиратися. Вiн не озирався, щоб побачити, кого вбило. Нiхто не зупинявся, намагаючись якнайшвидше добратися до рятiвного лiсу.

Але спершу треба було знищити батарею.

Поле, котрим наступали улани, виявилося не таким вже й рiвним, як здавалося спершу. Тут були i невеличкi ярки, i навiть хтось поставив невисоку загородь – декiлька стовпцiв з довгими жердинами. Але такi перешкоди не затримали вершникiв. Конi легко перестрибували i ярки, i плiт, наближаючись до небезпечноi батареi. Зрештою, артилерiя не була страшна уланам. Надто швидко вони перемiщалися полем, щоб перетворитися на iдеальну мiшень для iхнiх гармат. На щастя уланiв капiтана Грота, пiхоти, котра прикривала б канонiрiв, не було.

Нiмцi лише тепер зрозумiли свою помилку. Навченi попереднiм досвiдом, що пiсля перших вибухiв серед полякiв почнеться панiка i вони розвернуть своiх коней назад, артилеристи не врахували того факту, що кiннота перед ними вже брала участь у боях, хоч i не переможних, але все ж отримала певний досвiд.

Гармати встигли дати ще по одному залпу, причому жоден снаряд вiдчутноi шкоди нападаючим не принiс, бо вибухнув уже позаду, як авангард уланiв порiвнявся з батареею. Капiтан Грот вирвався уперед i першим опустив шаблю на ошелешених нiмцiв. Його дii повторили тi, чиi конi скакали за командиром, i коли з батареею порiвнявся Марко Валько, роботи йому вже не лишилось: порубанi артилеристи вже нiкому не були небезпечнi. Його погляд ковзнув по розпростертому на землi тiлу якогось офiцера. Те, що це офiцер, а не просто звичайний солдат, Марко зрозумiв, помiтивши бiля нього ясно не солдатський кашкет i дещо багатшi, анiж в iнших, погони.

Не затримуючись, ескадрон поскакав далi. Ось до лiсу лишилося подолати менше кiлометра, як звiдтам почувся якийсь гуркiт. Не зупиняючись, капiтан Грот прислухався уважнiше. Вiн одразу зрозумiв, що саме видае такий звук, але до останнього сподiвався на удачу.

Але ii не було. Ламаючи дерева, на околицю лiсу повiльно виповзали нiмецькi танки. Їх було з пiв дюжини. Вiд несподiванки першi ряди уланiв зупинилися. Леопольд Грот з досади закусив губу. Все сталося зовсiм не так, як вiн сподiвався. Напевне, на щось подiбне нiмцi чекали, тож i влаштували тут засаду. Але вони не врахували ту обставину, що уланам вiдступати просто нiкуди.

Танки зупинилися i почали стрiляти. На вiдмiну вiд поверженоi вже батареi, танковий обстрiл був прицiльний i майже безперервний. Снаряди вибухали то тут то там, щоразу знаходячи своi жертви. Атака кавалерii захлинулася. Капiтан Грот озирнувся. Іншого виходу, як наступати, не було. Вони просто не добiжать назад до гаю, який недавно покинули. Леопольд Грот пiднявся на стременах i вигукнув, намагаючись перекричати вибухи:

– Улани, вперед! В бiй не вступати! За мною!

І знову першим ринувся на танки. Часу на роздуми, правильна ця команда чи нi, або просто злякатися, не було, тому всi уцiлiлi улани поскакали вперед. Марко Валько гарячково пiдганяв свого коня, щоб якнайшвидше залишити це поле масакри, але щоб це сталося, треба було наступати туди, звiдки летiла смерть. Вiн вже не зважав на вибухи, що лунали то справа, то злiва, не бачив, як ураженi осколками, падають на землю конi, давлячи пiд собою вершникiв. Вiн навiть забув, що тримае в руцi шаблю.

Марко бачив, що капiтан Грот вже порiвнявся з танками, котрi перестали стрiляти снарядами, зате рясно поливали вогнем з кулеметiв. Вiд цього смертей було навiть бiльше, анiж пiсля снарядiв.

Валько зауважив, що у промiжок мiж двома танками його кiнь заскочив перший i… один. Тi улани, з котрими вiн почав атаку, залишилися на цьому полi. Пощастило небагатьом. Марко пригнувся до шиi коня, щоб швидше проскочити мiж залiзними машинами, до того ж одна з них стала розвертатись, не перестаючи стрiляти. Ще трохи часу – i вiн не врятуеться, але кiнь швидко промчав повз танки i встиг сховатися у лiсi, перш нiж йому услiд засвистiли кулi.

Лiс, у якому врятувалися залишки уланського ескадрону, справдi мав чималеньку площу, i капiтан Грот не переживав, що за ними хтось пустить погоню. Тим не менш командир довгий час не зупинявся, намагаючись вiд’iхати чимдалi вiд поля бою. Коли ж, за пiдрахунками Грота, iм нiщо не загрожувало, прозвучала команда зупинитися i спiшитись.

Насамперед капiтан вирiшив дiзнатися, якi втрати понiс його ескадрон. З’ясувалося, що смертельнi перегони вдалося подолати лише третинi тих, хто зовсiм недавно помчав в атаку. Таким чином пiд командуванням капiтана Леопольда Грота залишилося тридцять три улани. Не пощастило поручнику Томашевському. Хтось бачив, як зовсiм поруч з ним вибухнув снаряд. Що сталося потiм, розповiдач вже не бачив, але всi розумiли, що нiчого доброго. Капiтан Грот закликав до себе пiдпоручника Грабовського – единого офiцера, який залишився живий, – i, присiвши на якесь повалене дерево, вони схилилися над розгорнутою мапою.

Про що говорили i що вирiшували командири, улан Валько не знав. І що найдивнiше, це його навiть не цiкавило. Зараз вiн хотiв лише одного: сiсти на землю i просто вiдпочити. Надто вже важким видався сьогоднiшнiй день, до кiнця якого ще може статися будь-що.

Марко досi не мiг змиритися з думкою, що почалася вiйна i вiн сам на вiйнi. Спокiйне перебування на околицях Познанi завершилося вранцi першого вересня, коли з Варшави прийшло повiдомлення про напад Нiмеччини на Польщу. Спочатку цьому нiхто з нижчих чинiв уланського полку не повiрив, бо перед ними… було тихо. Мало того, за даними розвiдки, на тому березi Одри взагалi не було частин вермахту. (Марко Валько напевне здивувався б, коли б дiзнався, що до таких даних долучився його колишнiй односелець Михайло Смоляр.) Командир армiйськоi групи «Познань» генерал-майор Тадеуш Кутшеба увесь перший день вiйни телефонував до Варшави Головнокомандувачу Вiйська Польського маршалу Едварду Ридз-Смiглому з настирливим проханням задiяти своi вiйська для допомоги сусiдам, на котрих прийшовся головний удар вермахту, – армiям «Лодзь» i «Помор’я», але щоразу отримував наказ залишатися на мiсцi.

Найважче довелося пережити армii «Помор’я». Перед генералом Бортновським була поставлена конкретна задача: не пропустити нiмецькi вiйська до Данцига, таким чином утримати «польський коридор». Найiмовiрнiшим мiсцем удару у Варшавi вважали пiвнiчний напрям, тому там поляки i сконцентрували основнi сили. Коли ж генераловi Бортновському повiдомили, що нiмцi вдарили на пiвднi, де оборона була не така сильна, вiн одразу перекинув на небезпечну дiлянку пiдкрiплення. На бiду командуючого армiею «Помор’я», нiмцi не дали йому це зробити, i поки польськi вiйська були ще в дорозi, вермахт вже розколов неприятеля надвое. У польських вiйськах панувала плутанина, причому пiвнiчне угруповання опинилося в оточеннi i припинило опiр вже п’ятого вересня. Командування польською армiею разом з малочисельним пiвденним угрупованням отримали наказ вiдступати до Варшави.

Лише на дев’ятий день вiйни полк, у якому служив улан Валько, пiдняли за тривогою i прискореним темпом перекинули на пiвденний схiд. Звичайно, Марко не знав, що генерал Кутшеба нарештi отримав вiд Головнокомандувача довгождану радiограму лише з однiею фразою – «Сонце сходить». Це був наказ рухатись бiльшостi уланiв до вiдомого лише командирам мiсця невiдомоi рiчки Бзури.

Генерал-майор Тадеуш Кутшеба спiшив. Вiн почувався винним перед своiми бойовими товаришами по зброi – командувачами армiй «Помор’я» та «Лодзь» бригадним генералам Владиславу Бортновському i Юлiушу Руммелю. Вони першими прийняли на себе удар нiмецьких вiйськ, у той час, як «Познань» чекала наказу. Але на вiйнi накази не обговорюються.

Того ж дня армii пiд командуванням Кутшеби завдали несподiваного удару нiмецьким вiйськам, котрi нi про що подiбне й не пiдозрювали. Нiмецький генерал Йоханнес Бласковiц настiльки був упевнений у тому, що на всьому промiжку, що вiддаляв його Восьму армiю вiд Варшави, немае жодного озброеного поляка, що вiд несподiваного удару польськоi кiнноти змушений був залишити тiльки вчора захопленi мiста Лечице та Пятек. Втративши пiвтори тисячi солдатiв, нiмецькi генерали перейшли до оборони. Зрештою, на цьому успiх польських армiй i закiнчився. Зрозумiвши, що непотрiбна для нiмцiв затримка бiля забутого потiчка, який поляки чомусь гордо називають рiчкою, вiддалить завершення самоi вiйни, на допомогу своiм частинам нiмецьке командування перекинуло пiдкрiплення i… майже всю авiацiю.

Марко Валько, напевне, нiколи не забуде той момент, коли вперше побачив, як нiмецькi лiтаки безперешкодно розстрiлювали польську кiнноту. Це сталося серед чистого поля, де не могла сховатися навiть пiхота, не кажучи вже про вершникiв. Хаос панував не лише на землi, але й на небi, коли, здавалося, лiтаки ось-ось зiткнуться, але в останнiй момент вони встигали вiдвернутися, залишаючи на землi убитих – й уланiв, i коней. Серед того божевiлля бiгали переляканi конi, вже без вершникiв, але й вони потрапляли пiд численнi траси куль, що рясно лилися з неба.

У тому бою загинув i Мечислав Янiшевський, единий поляк, з котрим Марко потоваришував. Мечислав нiколи не дорiкав Вальку за його непольське походження, завжди готовий був допомогти, навiть обiцяв, що у найближчу вiдпустку вони поiдуть до його батькiв до Хелма.

Марко бачив, як до того мiсця, де гарцював на своему конi Мечислав Янiшевський, швидко наближаються фонтанчики землi, що утворилися вiд нiмецькоi кулеметноi черги. Марко не встиг крикнути Мечиславу, щоб той вiд’iхав убiк, як кулi прошили його друга i коня. Обое звалилися на землю. Незважаючи на те, що його також могли вбити, Марко пiд’iхав ближче, але допомога Мечиславу вже була не потрiбна. Вiн дивився незмигними очима в небо, звiдки стрiляла смерть, але нiчого не бачив.

Залишивши друга на цьому полi смертi, а з ним i майже половину iнших, Марко Валько вiдступив iз залишками полку на пiвнiч.

Потiм були ще боi, але нiде бiльше генералу Кутшебi не вдалося повторити успiх першого дня, а через тиждень з’ясувалося, що група армiй «Познань» i «Лодзь» опинилася в оточеннi. Тодi ж i вирiшено було пробиватися до Варшави, де вже (про це стало вiдомо з радiо) йшли боi. Навiть такий маневр виконати виявилося майже неможливо. Котлом всюди нишпорили нiмецькi танки, котрих наводили на цiль лiтаки – розвiдники. Зовсiм скоро вiд двох польських армiй лишилися поодинокi озброенi загони, котрi тим не менше намагалися прорватися до столицi.

Ескадрон, котрим командував капiтан Грон, був одним iз таких загонiв.

Лише тепер Марко зрозумiв, що улан Василькевич, котрого украiнець не терпiв, а той, вiдповiдно, його, вже давно про щось бурмотить.

– А що нам казали? Нiмцi на нас не нападуть, вони бояться французiв, бо тi сильнi. І що, побоялися? Де тепер ми? Ховаемось у своему лiсi! – говорив вiн про себе, зовсiм не переживаючи, що його хтось слухае.

Або не слухае.

– Мовчи, Томаше, без тебе противно! – озвалися збоку.

– Чого тобi противно? А то, що нас, як слiпих кошенят, переб’ють, то тобi не противно?

– Потоплять! – озвався Марко.

– Що? – не зрозумiв Василькевич.

Іншим разом вiн обурився б цiй наглостi, з котрою русин посмiв устряти в розмову полякiв, але останнi подii зрiвняли всiх у правах – i гинули, i рятувалися поляки з украiнцями однаково.

– Кошенят топлять, – пояснив Марко.

– Ну, не знаю, тобi виднiше! – все ж не попустив можливiсть кольнути Томаш.

– Одне добре! – озвався хтось.

– Ти ще тут щось доброго бачиш? – здивувався Василькевич.

– Не потонемо. Рiчка мiлка.

– Доберемось до Вiсли, я тобi то нагадаю!

Але до Вiсли ще треба було добратися. Капiтан Грот i пiдпоручник Грабовський, видно, дiйшли спiльноi думки, бо тут же прозвучала команда сiдати на коней.

Капiтан почекав, коли улани пiд’iдуть ближче, окинув усiх важким сумним поглядом.

– За цим лiсом мають бути нашi вiйська, – неголосно сказав вiн. – Разом ми рушимо на пiвнiч, до Варшави, де вирiшуеться доля Польщi. Навiть, якщо ми не зустрiнемо своiх, однаково треба рухатись до столицi. Наказую у боi не вступати, берегти сили i набоi на потiм. За мною!

Густим лiсом швидко не поiдеш, тому минуло добрих пiв години, поки залишки ескадрону добралися до узлiсся. Вiд побаченого перехватило подих.

Там, де, за переконаннями капiтана Грота, ескадрон мав зустрiти своi вiйська, вони побачили нацiленi на них люфи танкiв, що стояли уперемiжку з мотоциклами. Кулемет кожного мотоцикла також дивився у iхнiй бiк.

Це вiдбулося настiльки несподiвано, що улани навiть не встигли зупинити своiх коней i виiхали на рiвне мiсце. Й одразу зрозумiли, що вони перетворилися на мiшень.

У цей момент, коли, здавалося, зупинився сам час, спереду хтось заговорив ламаною польською мовою.

– Польськi солдати! Ви хоробро билися, але нiмецьку армiю вам не перемогти! Ми пропонуемо вам скласти зброю! Нiмецьке командування обiцяе, що до вас будуть ставитися згiдно з Женевською конвенцiею щодо вiйськовополонених, – голос, пiдсилений мегафоном, боляче рiзав вухо.

– На роздуми даемо одну хвилину. Пiсля цього стрiляемо! – закiнчив власник голосу.

Мегафон виключили – i настала моторошна тиша.

– Пане капiтане, що будемо робити? – стривожено запитав пiдпоручник Грабовський.

Леопольд Грот безпорадно подивився на нiмцiв, потiм перевiв погляд на уланiв. І тi, й тi чекали на його рiшення.

– Здаемося! – сказав капiтан i першим злiз з коня.

За ним те саме зробили улани.

– Пане пiдпоручнику, ви йдiть першi! – наказав Грот.

– А ви? – запитав Грабовський.

– Я пiду останнiм!

Пiдпоручник востанне подивився на капiтана й обережно, щоб не дай Боже не спровокувати нiмцiв, рушив уперед. Марко Валько разом з iншими уланами крокував за пiдпоручником до групи нiмецьких офiцерiв, котрi спокiйно спостерiгали за всiма дiями полякiв.

Враз позаду почувся пострiл. Всi, як за командою, повернули голови. Капiтан Грот лежав на землi, одна рука стискала пiстолет, а у другiй була шабля. На правiй скронi червонiла рана.

Нiхто не сказав нi слова на такий вчинок командира. Настрiй уланiв зовсiм пiдупав, i вони, вiдчуваючи себе винними перед своiм командиром, поскидали на загальну купу шаблi та гвинтiвки. Їх вiдвели убiк i приставили для охорони двох солдатiв з гвинтiвками.

До зваленоi у купу зброi пiдiйшли офiцери i з цiкавiстю розглядали трофеi. Видно, iм найбiльше сподобались уланськi шаблi, бо саме цю зброю вони вибрали з-помiж iншоi. Видно, ця вже екзотична для них зброя пiднесла iхнiй настрiй, бо офiцери, побачивши, як незграбно вимахуе шаблею iхнiй товариш, не змогли втриматися вiд голосного смiху.

А Марковi Вальку, а з ним i трьом десяткам його товаришiв по службi, було не до смiху. Вiн враз зрозумiв, що його життя вкотре зробило крутий кульбiт, i йому доведеться пiзнати те, що свого часу випало батьковi Андрiю, коли той пiсля боiв бiля Стрия потрапив до росiйського полону. Тодi стрiльцю Андрiевi Вальку пощастило вижити i через рiк повернутися додому. Тепер така доля випала його синовi.

От тiльки чи пощастить Марковi так, як пощастило його батьковi?

Так замiсть Варшави залишки групи армiй «Познань» потрапили у табiр для вiйськовополонених. За дивним збiгом, тимчасовий табiр розмiстився мiж мiстами Стшалково та Слупце, де свого часу перебував вояк Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки Михайло Смоляр. Про нього Марко Валько згадав тодi, коли нарештi зрозумiв, куди саме потрапив. Про те, що старший син гайового Якова Смоляра живе у Слупце, Марко, звичайно, знав – у селi нiколи не було таемницею, де перебувають його вихiдцi. От тiльки на вiдмiну вiд молодшого Смоляра, якому дозволялося виходити з табору, заходити до Слупца, де вiн, зрештою, i залишився, теперiшнi вiйськовополоненi такоi можливостi не мали. Мало того, нiхто тут постiйний табiр будувати не збирався, тому вже п’ятого жовтня, у той самий день, коли пiсля чотириденних боiв в районi мiста Коцька пiд Люблiном, вистрiлявши всi набоi, здалися частинам вермахту останнi частини оперативноi групи «Полiсся», всiх полонених, зокрема й колишнього улана Марка Валька, повантажили на вагони i повезли кудись на пiвдень.

А зовсiм недалеко вiд того мiсця, де перебував Марко, в будинку з антикварною крамницею, не знаходили собi мiсця Михайло та Кася Смолярi. Звiстка про вiйну Михайла заскочила у потягу, котрим вiн iхав додому пiсля невдалих вiдвiдин батькiв. Михайло Смоляр саме розмiрковував, що саме вiн мае говорити людям iз «Двуйки», аби якось згладити вiдмову брата Костя спiвпрацювати на польську розвiдку, як на станцii у Ярославлi пасажири дiзналися, що почалася вiйна. Враз усi попереднi тривоги вiдiйшли убiк, i залишилася едина думка: швидше доiхати додому. Дивно, але думка про сина Тадеуша виникла лише раз, але Михайло не став за нього непокоiтись: син був у Варшавi, далеко вiд фронту, до того ж йому лише п’ятнадцять. Бiльше переживав Михайло за дружину i дочку, адже вiд Слупце, де вони жили, до нiмецького кордону не так уже й далеко.

Звичайно, його спокiй щодо Тадеуша не подiляла Катажина. Тiльки побачивши чоловiка на порозi, вона одразу вирядила його до Варшави, щоб той повернувся додому з Тадеком. Всякi його спроби заспокоiти дружину розбилися об ii тверде переконання: треба iхати! Розумiючи, що iхати треба, iнакше це зробить дружина, Михайло наступного дня вiдправився на вокзал. Там вiн зустрiв розгубленого Романа Зайончковського, iз сином котрого i поiхав вчитися до Варшави iх Тадеуш. Видно, пана Зайончковського також вiдрядила до столицi його дружина. Що ж, удвох буде легше! Зрадiв зустрiчi i Зайончковський.

Але виiхати зi Слупце iм не довелося. Того дня через станцiю не пройшов жоден потяг, а коли увечерi один i приiхав, то навiть не зупинився. Так засмученi чоловiки i повернулися додому нi з чим.

Побачивши таку поразку Михайла, Катажина кудись пiшла й повернулася вже запiзно, повiдомивши чоловiковi, що була у панi Зайончковськоi i вони удвох ходили до пана Дембського.

– Вiн згодився завтра вiдвести тебе i пана Романа своiм самохудом[9 - Samochоd (пол.) – автомобiль.] до Варшави.

– Та то ж такi грошi! – вигукнув Михайло.

– Не бiльшi, нiж безпека нашого сина! – безапеляцiйно мовила Катажина й повiдомила, що треба виiхати завтра зранку.

Але назавтра, коли Михайло Смоляр та Зайончковський прийшли до Дембського, той скрушно повiдомив, що iз самого ранку у нього були вiйськовi й конфiскували самохуд для потреб армii.

Тепер Смолярам залишилося тiльки молитися i сподiватися на те, що нiмцi до Варшави не дiйдуть, але вже восьмого вересня почалася оборона столицi. Через двадцять днiв варшавський гарнiзон капiтулював.




4


Вдруге штурмувати фортецю Бреста я б не став…

    Генерал танкових вiйськ вермахту Гайнц Гудерiан

Для шеренгового Богдана Вовка вiйна розпочалася другого вересня, коли його та десятки таких же, як i вiн, новобранцiв та резервiстiв посадили у вагони й повезли на пiвнiч. Їх встигли вивантажити на залiзничнiй станцii мiста Брест-над-Бугом, розмiстити у казармах, щоб вже пiзнiше порозподiляти у полки, як на фортецю впали першi авiабомби. Тодi Богдан (i не лише вiн один) нарештi дiзнався, що таке справжня вiйна. Нiмецькi лiтаки скинули з десяток бомб на так званий бiлий палац, сильно його пошкодивши. На щастя Вовка, вiн перебував далеко вiд мiсця падiння бомб, тому залишився живим. Саме цей налiт нiмецькоi авiацii на другий день вiйни на об’ект, розташований бiля протилежного вiд Нiмеччини кордону, й змусив командування змiнити плани щодо вiдправлення прибулих кудись далi, а розподiлити iх у наявнi тут полки. Так шеренговий Вовк став жовнiром оперативноi групи «Берестя».

Спочатку була муштра, вiд котроi болiло все тiло, але ii новобранцi сприйняли як належне. Зрештою, нiхто не заставляв iх ходити плацом до мозолiв на ногах. Всi розумiли, що короткого часу, що iм було вiдведено, недостатньо для того, щоб хоч як навчити резерв ходити бiльш-менш нормально. Та й не те було зараз головним. Найперше – навчити стрiляти. І по можливостi влучно. А часу для цього не вистачало.

Несподiвано для себе Богдан Вовк потрапив до артилерiйськоi батареi капiтана Янiшевського, щоправда, нi стрiляти, нi наводити гармату на цiль йому поки що не довiрили. Завданням новоспеченого канонiра було пiдносити снаряди i при потребi вiдсiкати пiхоту. Про це новобранцю повiдомив сам командир батареi. Вiн критично оглянув з нiг до голови виструнченого перед ним рекрута.

– У вiйську служили? – запитав вiн.

– Не служив, – вiдповiв Богдан.

Капiтан Янiшевський скривився. Вже така вiдповiдь розповiла йому багато що про Вовка. Прикинувши, скiльки рокiв може бути «молодому поповненню», вiн поцiкавився.

– Жiнка е?

– Є!

– Так от, шеренговий Вовк! Вiд вас залежить, чи не стане вона вашою вдовою, – безапеляцiйно сказав капiтан. – Стрiляти вмiете?

– Так, навчили.

Янiшевський знов скривився. Вiн на власнi очi бачив оте навчання й нiчого хорошого вiд новобранцiв не чекав.

– Коли виникне потреба, ваше завдання буде вiдсiкати пiхоту. Бо що е найбiльшою небезпекою для канонiрiв?

Богдан зовсiм не по-вiйськовому знизав плечима.

– Танки? – обережно запитав вiн.

– Танки ми самi пiдiб’емо, а ось проти пiхоти ми безсилi! І щоб цього не сталося, ви маете стрiляти й стрiляти влучно! Зрозумiли?

Цього разу Богдан Вовк вiдповiв за статутом.

– Tak jest!

– От i добре! – вiдказав капiтан Янiшевський.

Нагода перевiрити, як вiн умiе стрiляти, випала тринадцятого вересня. Саме на батарею капiтана Янiшевського припав перший нiмецький удар. Коли споглядач доповiв, що вiд села Чернавчицi наближаеться нiмецький загiн, пiдсилений чотирма танками, командир батареi наказав готуватися до бою.

Богдан Вовк стояв в окопi якраз мiж двома гарматами, обслуга котрих дiловито, зi знанням справи готувалася до майбутнього бою. Йому самому належало «вiдсiкати» пiхоту, як перед боем нагадав Янiшевський Вовку й iншим жовнiрам iз прикриття.

Напевне, загiн, що наближався з пiвночi, були звичайною групою розвiдки i до його завдання не належало атакувати пiдсилену пiхотою артилерiйську батарею. Пiсля шести залпiв, що iх встигли зробити три гармати, i зустрiвши хоч i безладний, але все ж бiльш-менш прицiльний вогонь прикриття, нiмецькi танки, навiть не зробивши жодного пострiлу хоча б для годиться, повернули назад.

Перший бiй захисники Берестейськоi фортецi виграли.

Зате наступного дня на батарею Янiшевського прибув зв’язкiвець i передав наказ командуючого групою «Берестя»: всiм пiдроздiлам, якi розташовувалися на зовнiшнiх укрiпленнях, вiдступити до Цитаделi. З’ясувалося, що наявних сил у генерала Плiсовського недостатньо, щоб утримати оборону по всьому периметру. Вiн i вирiшив сконцентрувати всiх за мурами Цитаделi.

Тут Богдан Вовк i прийняв свiй перший справжнiй бiй.

Але спочатку була артпiдгтовка. До неi командувач частин вермахту Гудерiан вдався пiсля того, як увесь день чотирнадцятого вересня марно намагався прорватися на територiю фортецi. Пiсля невдачi нiмцi вiдступили, а у полудень наступного вдарили по Цитаделi гарматами. Напевне, сюди зiбрали всю наявну поблизу артилерiю. Принаймнi так думалося шеренговому Вовку, коли вiн ховався вiд вибухiв у казематах Цитаделi.

Вибухи лунали повсюди, мiж ними майже не було перерви, як i не було на величезному просторi всерединi Цитаделi мiсця, щоб заховатися вiд них. Коли пролунали першi вибухи, Богдан з переляку перехрестився. Якийсь сержант, що сидiв поруч, уважно подивився, як той хреститься, i запитав:

– Русин?

Богдановi вже набридло кожен раз виправляти, що нi, вiн не русин, а украiнець, але лише кивнув головою, таки так.

– Боiшся померти?

– А пан сержант не боiться? – огризнувся Вовк.

– Боюсь, але не за себе.

– За кого, цiкаво?

– За свою Гандзю, – вiдказав той. – Смерть – то що? Раз – i тебе нема! Ну, добре, нехай не раз! Але тебе нема! Що тут вже буде, тобi вже однаково! А моя Гандзя, моi дiти залишаться i будуть плакати. Ото мене найбiльше бiсить. Жонатий?

– Так! Мiсяць тому, – для чогось уточнив Богдан Вовк.

– Ну, то, може, й лiпше!

– Чого лiпше?

Цi слова потонули в оглушливому вибуху десь зовсiм поруч. Богдан iнстинктивно втягнув голову у шию.

– Не переживай! Такi снаряди цi стiни не проб’ють! Росiяни будували добре.

– Росiяни? – здивувався Богдан.

– Вони! Але, як бачиш, користаемо з того ми.

– То все добре, Каролю, але чому нашому русину лiпше вiд того, що вiн жонатий так мало? – запитав хтось з-пiд протилежноi вiд виходу з каземату стiни.

– Та не йому, а його кобiтi! – поправив сержант. – Якщо його вб’ють, то вона не буде довго побиватися за ним. Скоро вийде знов замiж!

– Моя Зося не така! – заперечив вражений Богдан.

– Та я не кажу, що така чи не така! Тебе не стане, а як iй все життя самiй жити? – примирливо вiдказав Кароль.

– Та чого ти всiх нас ховаеш? – озвався той самий жовнiр. – Може, ще всi виживемо. Чуеш – вже не стрiляють!

Всi прислухались. Дiйсно, артилерiйський обстрiл припинився, настала тиша, у якiй одразу почули чиiсь кроки по битiй цеглi.

Це був iхнiй командир. Вiн спустився у каземат, окинув поглядом жовнiрiв i голосно крикнув:

– Чого чекаете? Бiгом на захисний вал! Зараз буде атака!

Як з’ясувалося невдовзi, бiля того мiсця, де ховався вiд артилерiйського обстрiлу поручник, вибухнув снаряд i оглушив його. Через те офiцер i говорив голосно.

– Вже не будуть стрiляти? – поцiкавився хтось.

– Може i не будуть, а може, просто люфи нагрiлися. Треба, щоб остигли, – зi знанням справи вiдказав Богдан Вовк.

Недаремно ж вiн один день пробув бiля канонiрiв!

Це одразу пiдняло його авторитет серед iнших жовнiрiв, але скористатися цим не було змоги. Всi побiгли за поручником до схiдного валу. Як невдовзi стало вiдомо жовнiрам, ще напередоднi нiмецькi частини охопили Берестя в кiльце, майже без бою взяли саме мiсто, i лише фортеця залишилася польською.

Богдан Вовк гепнувся на землю перед розбитими вибухами стiнами захисного валу, обережно пiдвiв голову. Спереду, з боку схiдного передмiстя Берестя, наближалася нiмецька пiхота. Йшли вiдкрито, на повен зрiст, без танкового прикриття. Зрештою, танки i не пройдуть – iм ще треба переправитися через канал Мухавець. Через нього до Цитаделi можна перебратися мостом, але невiдомо, чи не здогадалися поляки пристрiляти його.

Упевненiсть у тому, що пiсля такого артилерiйського обстрiлу навряд чи поляки будуть здатнi на оборону, й зiграла з нiмецькими командирами злий жарт, бо як тiльки солдати наблизилися, з валiв пролунали пострiли.

Позавчорашнiй бiй на батареi Янiшевського став для Богдана Вовка хорошим уроком, тому вiн спокiйно, неначе нiчим бiльше у життi не займався, цiлився у синьо-зеленi постатi попереду себе i натискав курок. Поцiлив вiн чи кулi летiли мимо, Богдан не знав, але бачив, як солдати, у кого вiн цiлився, iнодi падали на землю, але чи його куля iх вбила, визначити було неможливо. Стрiляли всi, i, зрештою, нiмцi зрозумiли, що легкоi перемоги не буде: поляки не загинули пiд час обстрiлу, не злякалися вибухiв i дали гiдну вiдсiч.

Перша атака тривала недовго, солдати вермахта навiть не змогли наблизитись до рову i вiдступили. Богдан спостерiгав за цим з-за стiни валу, як до нього пiдiйшов поручник.

– Пiдготуватися до наступноi атаки! – крикнув вiн. – Пораненi е?

– Немае, пане поручнику! – вiдказав Вовк.

Але офiцер пройшов мимо, не вiдповiвши. Напевне, просто не розчув вiдповiдi шеренгового. А Богдан подивився по сторонах. Його товаришi як могли укрiплювали перед собою захисний вал, щоб наступного бою було зручнiше. Вiн вже зiбрався робити те саме, як почув який звук. Здогадка прийшла миттево.

– Снаряд! – крикнув вiн i звалився на землю.

Одночасно десь справа на валу в повiтря здiйнявся стовп землi.

Нiмецька артилерiя стрiляла по захисному валу.

Як виявилося, без року тиждень канонiр Вовк був правий: попереднiй обстрiл припинився через те, що нагрiлися дула гармат, а поки вони остигали, нiмецькi командири вирiшили заодно перевiрити, чи не можна за цей час захопити фортецю.

Було зрозумiло, що наступна атака буде не такою примiтивною, як попередня…

Протягом цього дня артилерiя сiм разiв зупиняла обстрiл територii Цитаделi, щоб охололи дула, сiм разiв польський гарнiзон вiдбивав атаки, причому двiчi вони переростали в рукопашнi сутички. Зрештою, цiною неймовiрних зусиль вермахту вдалося заволодiти гребнем захисного валу, але далi нiмцi просунутися не змогли.

На вечiр шiстнадцятого вересня генерал Плiсовський, поранений пiд час одного з авiанальотiв (а на допомогу артилерii Гудерiан задiяв i авiацiю) прийняв рiшення залишити Берестейську фортецю.

– Куди ми пiдемо? – запитав його начальник штабу групи «Берестя» пiдполковник Горак.

У якомусь бою (вiн вже й забув iхнiй лiк) його контузило, тому час вiд часу Горака нудило.

– Пiдемо на Тересполь.

Генерал Костянтин Плiсовський говорив про мiсто на заходi вiд Берестя. До нього було лише кiлька кiлометрiв.

– Фортецю втримати ми не можемо! – впевнено сказав вiн. – Що там чути з Варшави?

Перш нiж вiдповiсти, Алоiз Горак вкотре виблював пiд стiну каземату, де вони перебували.

– Електростанцiя розбита, але радiо працюе, – нарештi сказав вiн. – Нiмцi захопили Зельонку.

Плiсовському не треба було дивитися на мапу, щоб оцiнити ситуацiю. Мiсто Зельонка лежало на схiд вiд столицi, i якщо нiмцi вже там, то це могло значити тiльки одне: навколо Варшави замкнулося кiльце оточення.

– Якщо нiмцi вже тут, то нiчого доброго й у Варшавi немае! – мовив Плiсовський. – Вiдходимо! Пiдполковнику, розпорядiться до третьоi години зiбрати тут усiх вцiлiлих.

Командувач фортечноi пiхоти Юлiан Сосабовський повiдомив, що на пiвнiчному островi перебувае маршовий батальйон капiтана Вацлава Радзишевського.

– Вiдправте туди когось, щоб почекали до четвертоi години, за потреби прикрили наш вiдхiд, а потiм самi вiдступили до Тересполя! – наказав Плiсовський.

– Слухаюсь, пане генерале!

Пiдполковник Сосабовський поспiшив виконувати наказ.

Тим, кому доручено було повiдомити рiшення генерала Плiсовського про вiдхiд, став шеренговий Богдан Вовк. Вiн уже збирався разом з усiма вiдправитися на Тереспольське укрiплення, щоб вже звiдтам рушити до визначеного генералом мiста, як несподiвано для себе отримав наказ пробратися до незнайомого йому капiтана, який невiдь-яким чином опинився на пiвнiчному островi. Але у вiйську накази не обговорюються, тому Богдан, мiцно стискаючи в руцi гвинтiвку, пригнувшись (хоч це було даремно – темно, хоч в око стрель), побiг на пiвнiч. Пiсля вiсiмнадцятигодинного обстрiлу земля нагадувала мiсячну поверхню, котру вiн, ще бувши студентом, однiеi ночi спостерiгав у телескоп, але, на вiдмiну вiд Мiсяця, тутешнi «кратери» були невидимi й перемiшанi з битою цеглою. Декiлька разiв звалившись у вирви i роздерши шкiру на руках, Богдан усе ж добрався до розташування маршового батальйону Вiсiмдесят другого пiхотного полку.

– Стiй, хто такий? – зупинив його приглушений, але все ж строгий голос.

Богдан був переконаний, що на нього нацiлена гвинтiвка.

– Наказ до капiтана! – повiдомив вiн.

Його провели до якогось укриття, де у свiтлi блiдого вогника вiн побачив капiтана Радзишевського. Це був високий, вже лисуватий з вусиками чоловiк рокiв сорока. Незважаючи на те, що три останнi днi не вщухали боi, у яких батальйон пiд його командуванням брав участь, унiформа капiтана виглядала напрочуд чистою i навiть блистiли численнi ордени та медалi.

При появi Вовка вiн пiдвiв голову.

– Пане капiтан! Пан генерал вирiшив залишити фортецю i вiдступити до Тересполя! Вашому батальйону наказано почекати до четвертоi години й вiдступати самому! – вiдрапортував Вовк.

Вацлав Радзишевський подивився на годинник. Чверть на третю.

– Добре! – мовив вiн. – Залиштесь з батальйоном. Вiдступите з нами!

Але вiдступу не сталося. Зi свого сховку капiтан Радзишевський спостерiгав, як уже пiд ранок у залишену фортецю спочатку обережно, а дедалi смiливiше, заходять нiмецькi солдати. Вони чекали на чергову вiдсiч, але невдовзi здогадалися, що фортеця порожня. З пiвнiчного острова навiть у бiнокль було неясно, чи зрадiли такому розвитку подiй нiмецькi солдати, але те, що генерал, який приiхав, лиш тiльки розвиднилось, був невдоволений, капiтан бачив навiть без бiнокля.

Зрештою, генерала Гайнца Вiльгельма Гудерiана можна було зрозумiти. Десь там, пiд Варшавою, фюрер вiдвiдав Десяту армiю генерал-майора Вальтера фон Райхенау, радiв з ii успiхiв i навiть присвоiв тому звання генерал-полковника, а йому, «швидкому Гайнцу», довелося затриматися у цьому Богом забутому Брестi. Хоч Гудерiан i вiдзначив мужнiсть та героiзм полякiв, це не полегшувало його становище. Вiн знав, що з Берлiна обов’язково прибуде комiсiя для з’ясування причин того, що сталося.

Капiтан Радзишевський зрозумiв, що шляхи вiдступу на захiд вiдрiзанi, як, власне, i на схiд. Залишався единий шлях на пiвнiч, де темнiв форт Сiкорського. Якщо вдасться пробратися до нього непомiченим, то можна, зрештою, при потребi прийняти бiй, а в кращому випадку навiть вибратися з фортецi. Але необхiдно почекати ночi, бо ж не котити вдень на виду озброених нiмцiв едину вцiлiлу гармату?

Разом зi своiми новими товаришами по зброi шеренговий Вовк чекав ночi. Вiн заховався серед куп битоi цегли, час вiд часу поглядаючи на пiвдень. Зрештою, так робили всi жовнiри: трохи полежали на битiй цегли, потiм обережно висунули з укриття голову, поспостерiгали за тим, що вiдбуваеться на територii Цитаделi, й знову чекали.

Так повiльно минув день сiмнадцятого вересня. Коли на понiвечену фортецю опустилася чорна осiння нiч, капiтан Радзишевський повiв своiх людей до форту, що темнiв на пiвночi.

Побудований у 1869 роцi, форт був названий на честь головнокомандувача вiйськ Варшавського вiйськового округу генерал-фельдмаршала графа Берга, але за часiв Польськоi Республiки його перейменували на форт Сiкорського. Зараз i капiтану Радзишевському, i його пiдлеглим було однаково, яку назву мае мiсце, де вони планують сховатися. Не мешкаючи жодноi хвилини, капiтан розставив своiх жовнiрiв так, щоб бути готовим до вiдбиття атаки.

Але поки що iх нiхто не атакував. Всю увагу нiмцi сконцентрували на територii Цитаделi й, напевне, навiть не здогадувалися, що зовсiм поряд заховалися залишки польського гарнiзону. Зараз у нiмецьких генералiв був iнший бiль: тiла загиблих солдатiв. Їх треба було забрати з територii фортецi. Саме пiд час такоi «зачистки» один надто допитливий солдат i помiтив на пiвнiчному фортi якийсь рух. Вiдправлений на розвiдку загiн був обстрiляний з кулемета, i нiмцi зрозумiли, що частина полякiв ще знаходиться у фортецi.

Це сталося вже дев’ятнадцятого вересня. Не бажаючи знову зустрiти опiр польського гарнiзону (а про чисельнiсть його генерал Гудерiан не мав жодного уявлення), до форту вiдправили майора Реннера. Той запропонував капiтану Радзишевському почесну капiтуляцiю.

– Інакше, гер гауптман, наша артилерiя зрiвняе з землею цей форт, – мовив майор.

Вацлав Радзишевський iдко усмiхнувся i перевiв погляд з майора вдалину, де продовжували свою справу нiмецькi солдати допомiжноi служби.

– Спробуйте! – вiдповiв вiн i, приставивши до конфедератки два пальцi, зник за брамою форту.

Навчений попереднiми днями, генерал Гудерiан не став штурмувати форт. Натомiсть увесь наступний день його обстрiлювала артилерiя. Цей артобстрiл пiдлеглi Радзишевського пересидiли у закопанiй у вал казармi, тому перенесли його спокiйно, без втрат.

Лише надвечiр нiмцi зробили обережну спробу перевiрити стан оточених, але одразу вiдступили, зустрiвши досить щiльний вогонь, до того ж пiдсилений гарматою.

Богдан Вовк вже звик воювати. Коли потрiбно було, вiн разом з усiма ховався у пiдземнiй казармi, коли пiдходила його черга, стояв (вiрнiше, лежав) на дозорi, а бувало, i приймав бiй. Юнак так i не мiг точно сказати, вбив вiн когось чи його кулi пролетiли мимо, але той факт, що всi атаки ворога захлинулися, дозволяв сподiватися, що в цьому е i його заслуга.

Яким же було здивування капiтана Радзишевського, коли увесь день двадцять першого вересня нiмцi не випустили по форту жодного снаряду. Розумiючи, що просто так генерал Гудерiан нiчого не робить, капiтан наказав посилити пильнiсть. Спокiйно минав i наступний день, i оточенi вже подумували, що i цього разу промине, але тут Радзишевського викликали на вал. Подивившись на територiю Цитаделi, капiтан не повiрив своiм очам. Нiмецькi солдати вишикувалися у чiткi чотирикутники й майже стройовим кроком рушили у напрямку до Тереспiльських ворiт.

«Залишають нiмцi фортецю, – про себе сказав Радзишевський. – А чому залишають? Не подобаеться менi це!»

Вiн далi продовжував спостерiгати за тим, що вiдбувалося спереду. Ось його увагу привернули iнша група вiйськових, якi в’iхали на територiю фортецi зi сходу. Вже перший погляд пiдказав йому, що це не нiмцi. Вiн бачив, як невiдомi солдати невмiло розгорнулися у шеренгу й одразу пiшли в атаку. Дещо позаду iхали, випускаючи синiй дим, три бронеавтомобiлi, досить-таки незграбнi, як на капiтана. Вiн не спiшив вiддавати команду, не дiзнавшись, проти кого, власне, буде воювати. Коли наступаючi наблизилися на вiдстань пострiлу, Вацлав Радзишевський, нарештi, розпiзнав знаки розрiзнення.

– Росiяни? – здивувався вiн. – А вони що тут роблять?

(Нi капiтан, нi його пiдлеглi не знали, що вчорашньому перепочинку вони завдячують саме тому, що в мiсто Брест зайшли частини Червоноi армii. Генерал Гудерiан не хотiв псувати цей явно iсторичний день i показати комбригу Семену Кривошеiну, що нездатний зломити опiр полякiв. Вiдiрванi вiд свiту оточенi не знали, що ось уже п’ять днiв, як Польща веде вiйну не лише з нiмцями i словаками, а зi сходу у вiйну вступив Радянський Союз.)

Невiдомо, що тут робить Червона армiя, але якщо вона наступае на форт Сiкорського, значить треба стрiляти. І капiтан Радзишевський вiддав команду до бою.

Вiн закiнчився досить швидко. Перед валами форту Сiкорського залишилися лежати з десяток червоноармiйцiв i димiв пiдбитий гарматою бронеавтомобiль. До вечора були спроби ще двiчi захопити форт, але i вони не увiнчалися успiхом. Невiдомо, чи вiдiйшов Семен Кривошеiн вiд тактики громадянськоi вiйни, коли переважала думка: якщо довго бити в одне мiсце, то воно дасть трiщину, але два наступнi днi тривали одноманiтнi атаки, котрi нiчим не завершилися, лише побiльшало вбитих перед фортом.

Щоправда, у цих боях Богдан Вовк вже не брав участi. Йому «пощастило» спiймати випадкову кулю вже тодi, коли червоноармiйцi вiдступали пiсля невдалоi третьоi атаки. Вiн вiдчув удар у лiве плече – i страшний бiль. Пiсля бою його вiднесли до пiдземноi казарми, де вже лежали iншi пораненi. Санiтар, критично оглянувши рану Вовка, здивувався, коли помiтив, що куля пройшла навилiт. Вiн лише перев’язав рану i пiдiйшов до iншого пораненого.

А вночi у Богдана пiднялася температура i не спадала наступнi днi. Вiн майже не помiтив, що червонi командири вiд безглуздих атак перейшли до артобстрiлу непокiрного форту, пiдiгнавши важку артилерiю. Зваживши всi «за» i «проти», капiтан Вацлав Радзишевський прийняв рiшення залишити форт. Оскiльки важкопоранених нести на собi не було змоги, було вирiшено залишити iх тут. Їх, звичайно, залишали на милiсть переможцiв, але капiтан був переконаний, що Радянський Союз свято дотримаеться пунктiв конвенцii про вiйськовополонених.

(Вацлав Радзишевський не знав, що Сталiн вiдмовився пiдписувати Женевську конвенцiю, тим самими прирiкши i своiх полонених, i чужих на незавидну долю. Не знав i капiтан, що вже через мiсяць вiн буде заарештований органами НКВС i навiки зникне у черевi радянськоi каральноi машини. Востанне його iм’я згадуеться в документах на переведення iз Козельського табору до Катинi пiд Смоленськом.)

Шеренговому Богдановi Вовку пощастило бiльше. Потрапивши у полон, вiн отримав таку необхiдну йому медичну допомогу i разом з усiма був вiдправлений на схiд.

Берестейська фортеця повнiстю перейшла пiд контроль Червоноi армii.




5


Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Захiдну Украiну до складу Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк, включити Захiдну Украiну до складу Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки з тим, щоб з’еднати украiнський народ в единiй державi, покласти край вiковому роз’еднанню украiнського народу.

    З декларацii «Про входження Захiдноi Украiни до складу СРСР i возз’еднання з УРСР»

Нова влада прийшла у Перетин непомiтно. Вулицями Львова, Тарнополя чи Станiславова iхали диковиннi легкi танки, якi не звиклим до подiбного городянам здавалися неймовiрною технiкою; мiсцевi комунiсти, тi, котрим пощастило залишитися на Захiднiй Украiнi й не потрапити у молох полiтичних репресiй, органiзували визволителям радiсну зустрiч; невiдь-звiдки з’явилося так багато червоних прапорiв, що склалося враження – ми вас довго чекали (як з’ясувалося вже скоро, це були лише нижнi частини бiло-червоного польського прапора), а у таких селах, як Перетин, Вишiв чи Бобровицi, все залишалося так само, як до того.

Першу звiстку про нову владу привiз Кость Смолiй, вiрнiше гайовий приiхав разом з нею.

Десь у перших числах жовтня бiля брами Бiлецьких зупинився чорний автомобiль, з котрого вийшов Кость. Разом з ним авто покинуло ще двое, причому один з прибулих був вiйськовий. Кость показав рукою на хату Бiлецьких, пiсля чого вiйськовий вiддав йому честь i разом з цивiльним попрямував до обiйстя. Кость вже хотiв було пiти додому на лiсничiвку, як почув, що його кличуть. Озирнувся. На обiйстi Ребрикiв стояли Василь Вовк iз зятем Данилом й махали йому руками.

Кость озирнувся, подивився, як його попутники говорять з переляканою Катериною Бiлецькою, i зайшов до Ребрикiв.

– Слава Богу! – привiтався вiн.

– Навiки слава, Костю! – вiдказав Василь Вовк i потис йому руку.

Те саме зробив Данило Солтис.

– Кого ти привiз до Катерини? – запитав старий Вовк, киваючи головою на обiйстя навпроти.

– Та не до цьотки вони приiхали!

– А до кого тоди?

– До Маруськи!

Василь недовiрливо скривився:

– Розказуй!

– Та тут i розказувати нема чого! Поiхав я до Камiнки, щоб пiзнати, чи треба менi виходити на роботу, чи вже за новоi влади я вже непотребний.

– І як? – запитав Данило.

– Та шо! Сказали, що поки що до мене у новоi влади претензiй нема, казали, робiть далi, але вже лiс буде не панський, а народний, то й вiдноситися я маю до него, як до народного.

– Як то? – запитав Василь Вовк.

– А я знаю? – знизав плечима Кость. – Я й до того вiдносивсьи до него як до спiльного, але тiлько кивнув головою. Буду ставитисьи, як до народного. То вже й хотiв розвернутисьи, щоб встигнути на потяг, як мене затримали тi двое i запитали, чи знаю я таку Марiю Макуху. Ну скажу вам, що спочатку я навiть сказав, що не, не знаю, але потiм пригадав, що то таки наша Маруська Бiлецька, а по чоловiковi вона таки Макуха!

– І що далi? – допитувався Василь.

– Та що далi! Сказали, щоб я показав, де вона живе, а заодно i пiдвезли додому! – закiнчив Кость.

– А чого хотiли, не сказали? – запитав Данило.

– Та не! Питали про те, як ми жили за панськоi Польщi, про нашого вiйта, чи не сильно гнобив вiн нас, а про то, чого хочуть вiд нашоi Маруськи, не говорили!

– Може, якiсь звiстки про iхнього Степка привезли? – припустив Данило.

– Ну, якщо так, то видно, вже нема Степка на свiтi, а то би сам приiхав до матерi, – зробив висновок Василь.

Про це ж запитала й Катерина Бiлецька, тiльки побачивши на своему обiйстi двох незнайомих чоловiкiв. Почувши вiдповiдь цивiльного, жiнка важко опустилася на лавку. Зi слiв прибулих виходило, що Степан Бiлецький у тридцять шостому роцi був нелегально перекинутий у Польщу, щоб наблизити день возз’еднання з Радянською Украiною, але був упiзнаний якимось украiнським нацiоналiстом i виданий польськiй полiцii. Намагаючись дiзнатися вiд нього про мету переходу кордону, поляки перестаралися i вiд отриманих побоiв комунiст Степан Бiлецький помер.

Вiд таких слiв у Катерини опустилися руки. Вона не плакала – всi сльози у неi закiнчилися, ще коли чекала свого чоловiка Тому з австрiйського полону, лише повторювала:

– Бiдний мiй Степанку! Не зовижу бiльше тебе!

У такому станi ii застала Марiя, що саме вийшла з хати. Побачивши незнайомих i застиглу матiр, вона кинулася до неi.

– Що сьи стало, мамо? – запитала вона.

– Нема бiльше нашого Степана, доню! Забили его, як твого чоловiка! – вiдказала Катерина.

Марiя нарештi пiдвела очi на чоловiкiв.

– Хто ви такi? – запитала вона. – Що вам треба?

– Ми до вас, Марiе Фомiвно! – сказав цивiльний. – Мене звати Георгiй Руденко, а зi мною товариш Таланов. Нам дуже шкода, що ми принесли вам таку тяжку новину. Ми знаемо про вашого чоловiка, котрий також вiддав свое молоде життя за те, щоб ви жили в единiй сiм’i радянських народiв.

– Що вам треба? – повторила свое запитання Марiя.

– Ми пропонуем вам, товаришко Макуха, стати нашим представником у навколишнiх селах.

Марiя з-пiд лоба подивилася на Руденка.

– То е як? Вiйтом, чи що?

– Вiйта вже не буде! Замiсть нього буде голова сiльськоi ради, i ми хочемо, щоб ним були ви, товаришко Макухо!

– Але ж я не вмiю керувати! – розгублено вiдказала Марiя.

– Це нестрашно! Вам у допомогу ми пришлемо людину, котра буде секретарем партiйного осередку.

– А у нас немае комунiстiв! – повiдомила жiнка.

На це Руденко усмiхнувся.

– Вы будете первой! – замiсть нього вiдповiв вiйськовий.

– Головне, щоб ви захотiли, – мовив Руденко. – Нам дуже важливо, щоб мiсцевими людьми керувала вiддана нам людина!..

Секретарем ще поки що вiдсутнього партiйного осередку новоствореноi Вишiвськоi сiльськоi ради виявився сорокарiчний виходець з Миколаева. Звали його Андрiан Котельников. Побачивши безпорадну Марiю Макуху, що сидiла у кiмнатi, котру ще мiсяць тому займав вiйт Макар Пашко (чому той був невимовно радий, адже вже давно хотiв пiти на спочинок), новий парторг вирiшив поки що не просто допомагати, а керувати самому, звичайно не забуваючи, що номiнально головою сiльради е вона. І найпершим рiшенням нового парторга стало розпорядження зiбрати населення мiсцевих сiл на мiтинг.

– Де ви зазвичай збираетесь? – запитав Котельников.

Його росiйська мова була незвичною для Марii, але тим не менше зрозумiлою.

– Бiля церкви пiсля вiдправи, – повiдомила вона.

– Забудьте про церкву! – категорично вiдказав Котельников. – Вiдтепер нiяких зв’язкiв iз цим розсадником мракобiсся бути не може! У Радянському Союзi церква вiддiлена вiд держави, тобто вiд нас iз вами, товаришко Макуха! Ми з вами держава!

– Але ми не Радянський Союз! – обережно заперечила Марiя.

– Ось тому i треба зiбрати людей! – зауважив Котельников. – Тимчасове управлiння Львова виступило з iнiцiативою скликати Народнi Збори Захiдноi Украiни.

– А що то таке?

– Народнi Збори мають вирiшити нагальнi проблеми, якi стоять перед всiма: затвердити передачу помiщицьких земель селянським комiтетам, вирiшити питання про владу, нацiоналiзацiю банкiв i великоi промисловостi, i головне – про входження Захiдноi Украiни до складу УРСР.

Марiя слухала Андрiана Котельникова i iй пригадалося, що подiбне говорив ii брат Степан далекого двадцятого року, коли востанне приiжджав до рiдноi хати.

– А до чого тут я? – запитала вона.

– Цi питання будуть вирiшувати вибранi народом делегати, – говорив Котельников. – І вiд цiеi територii таким делегатом будете ви, товаришко Макуха!

Почувши таке, Марiя вiдсахнулася.

– Я?

– Так, саме ви! А чому ви дивуетесь? Хто бiльше за вас постраждав вiд польських панiв i буржуазних нацiоналiстiв? Кому, як не вам: вдовi комунiста, сестрi комунiста, який загинув, щоб радянська влада прийшла на цю землю, дочцi людини, яка так настраждалася за те, що була радянофiлом, вирiшувати долю Захiдноi Украiни?

– А якщо мене не виберуть? – засумнiвалася Марiя.

Андрiан Котельников поблажливо усмiхнувся.

– За це не переживайте, – сказав вiн. – Виберуть!

Щоб не було нiяких неприемностей i незручностей – прийдуть люди до новоi сiльради на мiтинг чи нi, – вирiшили поiхати у кожне село й спокiйно, серед меншоi кiлькостi людей донести до них звiстку про вибори. Марiя Макуха все ж побоювалася, як сприймуть люди, котрi знали ii давно, заклик голосувати за неi, але Андрiан Котельников завiрив, що все буде добре, i навiть запропонував почати збирати мiтинги з ii рiдного Перетина.

Зiбралися на сiльському майданi мiж рiдним обiйстям Марii i Вовкiв. Нiхто нiкого не змушував прийти, але того погожого дня тут зiбралися всi. І навiть прийшли Гутмани, котрим, природньо, було цiкаво дiзнатися, що буде далi з iхнiм склепом, тим бiльше що крам, припасений ще з лiта, вже закiнчуеться, а звiдки роздобути новий, невiдомо.

– Шановнi односельцi! – несмiливо почала Марiя Макуха. – Ми зiбрали вас тут, бо товариш Котельников хоче сказати вам щось важливе.

Андрiан Котельников зробив крок уперед.

– Товаришi перетинцi! – почав вiн. – Виконуючи наказ нашого вождя i вчителя товариша Сталiна, непереможна Червона армiя сiмнадцятого вересня перейшла рiчку Збруч, котра вiками роздiляла украiнський народ, i визволила вас вiд панського гнiту. Назавжди знищено кордони мiж Захiдною i Радянською Украiною. Радянська влада позбавила народи Захiдноi Украiни жаху, нещастя i вiйни. Трудящi Захiдноi Украiни назавжди покiнчили з проклятим минулим. Вiднинi немае мiсця помiщикам-паразитам i дармоiдам. Земля буде належати тому, хто сам ii обробляе!

Хоч Котельников говорив росiйською мовою, основне перетинцi все ж зрозумiли. Вони мовчки слухали оратора i переводили погляди вiд нього на Марiю, котра почувалася незручно у новiй ролi голови сiльськоi ради. Дещо збоку, не поряд дочки, але й не у загальному натовпi, стояла Катерина Бiлецька. Вона лише тепер, здавалося, вiдiйшла вiд звiстки про смерть сина Степана i навiть радiла вiд того, що ii Марiя, нарештi, стала великою людиною.

А Котельников продовжував:

– Коли у вас ранiше були вибори, ви кого вибирали? Адвокатiв, попiв i помiщикiв! Чи були серед них такi, як ви, робочi люди? Не було! Чи могли ви просто так прийти до того, кого вибрали, зi своею бiдою? Не могли, бо пани сидiли далеко у Варшавi. Зараз все змiнилося. Не пани i не попи будуть вирiшувати, як вам далi жити, а ви самi виберете людину, робочу людину, котра виросла з вами, котру ви можете бачити кожен день, i вона не буде ховатися вiд вас. Але то мае бути справжня робоча людина, а не якийсь там юрист! Двадцять другого жовтня будуть вибори делегатiв до Украiнських Народних Зборiв. На них вибранi вами делегати передадуть справжнiм трударям помiщицькi землi й землi осадникiв i звернуться до товариша Сталiна з проханням приеднати Захiдну Украiну до Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки, щоб спiльно з радянськими народами будувати свiтле майбутне!

Андрiан Котельников на мить замовк потiм закiнчив свiй виступ словами:

– Селяни, пам’ятайте! Недiля, двадцять друге жовтня е день виборiв до Украiнських Народних Зборiв! Всi, як один чоловiк, вiзьмемо участь у виборах депутатiв до Украiнських Народних Зборiв! Оберемо до Украiнських Народних Зборiв кращих представникiв трудовоi iнтелiгенцii!

Вiн знову дещо помовчав, потiм заговорив знов.

– Може, у вас е якiсь запитання?

Перетинцi мовчали. Вони ще пам’ятали, що подiбнi запитання i, головне, вiдповiдi на них iнодi вони вiдчували на своiх спинах.

– Ну, запитуйте! Не бiйтеся! Вам уже нема чого бояться! – заохочував парторг. – Тепер вже прийшла своя влада!

Тут наперед вийшов Василь Вовк. Не те що вiн найменше боявся, просто у свiй вiк йому вже було однаково, що буде потiм.

– От, пане, ви говорити про кращих представникiв! – сказав Вовк. – То, може, ви нам покажете iх?

– А чого ж, покажу! – з готовнiстю мовив Котельников. – От тiльки, шановний, я не пан, а такий самий, як ви, робочий чоловiк. Я колись працював на заводi, де робили великi кораблi, а коли почув, що на визволених землях потрiбнi люди, партiя направила мене до вас, для допомоги. Бо товариш Сталiн розумiе, що затравлене польськими панами украiнське населення Галичини саме не може будувати соцiалiстичне суспiльство. Йому потрiбна допомога. А на ваше питання я вiдповiм: так е! Це ваша односельчанка Марiя Макуха, якiй нова влада довiрила бути головою сiльськоi ради.

Усi перевели погляд на Марiю i намагалися упiзнати у нiй «кращого представника трудовоi iнтелiгенцii». Напевне, пошуки у перетинцiв не увiнчалися успiхом, i Марiя це помiтила з iхнiх виразiв облич. Їй стало незатишно.

– А ще хто? – не вгавав колишнiй коваль.

– А навiщо вам iще когось? – здивувався Котельников. – Уся Захiдна Украiна подiлена на округи. Вiд одного такого округу буде вибраний один делегат. З нашого округу таким делегатом я пропоную вибрати Марiю Фотiвну Макуху.

– То якi ж то вибори? – озвався Якiв Смоляр. – То як перед Адамом поставили Єву i сказали вибирати собi жiнку!

Натовпом пiшов смiшок. А Смоляр пiдсумував:

– Не, то не е вибори!

На тому й розiйшлися. Перш нiж поiхати в iншi села, Марiя запросила Котельникова до хати трохи вiдпочити. Вже в хатi за столом, який нашвидкуруч наставила Катерина, Андрiан скрушно сказав:

– Так, багато залишилося смiття в головах ваших сусiдiв, товаришко Макухо! Тут роботи й роботи! А тi двое, що питали? Хто вони?

– Бувший коваль Василь Вовк i гайовий Якiв Смоляр, – мовила Марiя, пiдсуваючи перед парторгом миску з бульбою.

– Гайовий? – здивувався Котельников. – Що значить «гайовий»?

– Лiсничий по-вашому.

– Вiн служив полякам?

– Так, слiдкував за лiсом, а коли став старий, то передав свойому синовi Костю…

Увесь час, що залишався перед виборами, Котельников i Марiя роз’iжджали селами й мiстечками, де агiтували за себе. Марiя Макуха вже перестала нiяковiти перед людьми, що прийшли iх слухати, i наприкiнцi навiть сама спробувала виступати, щоправда, у неi це виходило не так переконливо, як у Андрiана Котельникова.

Так непомiтно пiдiйшов день виборiв. Щоб люди не забули про те, що треба прийти проголосувати, напередоднi до кожноi хати завiтали мiлiцiонери, молодi чоловiки, у яких люди упiзнали тих, хто зазвичай не мав власноi землi i працював у наймах, i нагадали обов’язково прийти до сiльськоi ради. Зрештою, у виборах взяло участь багато людей з парафii. Прийшов i Василь Вовк з Ориною та невiсткою Софiею.

Вiдколи забрали до вiйська чоловiка Богдана, з котрим Софiя не встигла прожити й десять днiв, молода дружина спочатку навiть не знала, як бути. Для неi обiйстя Ребрикiв не встигло стати своiм, тим бiльше що вони з Богданом планували переiхати на львiвську квартиру. На плебанi залишався самотньо жити ii батько Петро Лiсович. До нього й прийшла за порадою Софiя.

Вислухавши дочку, священник сказав:

– Те, що ти прийшла до мене, я тобi дякую, але зараз твое мiсце коло свекрiв. Їм так само треба пiдтримки. А коли вернеться твiй чоловiк, то куда вiн перше пiде? Певно, що додому! Прийде – а тебе там нема!

– Ви точно знаете, що прийде? – зi сльозами на очах перепитала Софiя.

– На все воля Божа! На все воля Божа! Тобi треба вiрити й чекати! Молитися й чекати!

Так Софiя залишилася у Ребрикiв, але кожноi недiлi пiсля вiдправи вiдвiдувала батька, щоб нагодувати його. Петро Лiсович був дуже радий таким приходам дочки, та й, зрештою, i новi свати також не забували його.

Василь Вовк побачив довгу чергу здебiльшого чоловiкiв, так що Орина навiть хотiла забрати невiстку й пiти звiдси, але Василь сказав, що однаково вони будуть чекати на нього бiля коней.

– Сьи подивите, якi тепер вибори! – мовив вiн.

Йому самому було цiкаво, чим теперiшнi вибори вiдрiзняються вiд тих, до яких вiн звик за «панськоi Польщi». Саме ця цiкавiсть, а не бажання вибрати «кращого представника трудовоi iнтелiгенцii», привела сюди старого Вовка. Найперше, що вiн побачив над входом у будинок (навiть попри те, що очi вже стали пiдводити його), був великий червоний плакат з бiлим написом «Трудящi Захiдноi Украiни! Жодного голосу ворогам народу – приспiшникам панiв, помiщикiв i капiталiстiв!». Василь знизав плечима. За свое життя вiн знав лише одного «пана i помiщика» – осадника Адама Павловського, але навряд чи вiн прочитае його прiзвище на тому листковi, який йому вручать!

Як з’ясувалося зовсiм скоро, процедура голосування була навiть простiшою, нiж вiн сподiвався. Коли Вовки зайшли до виборчоi дiльницi, то отримали з рук юнака, з котрим до того нiколи й не розмовляли по-справжньому, невеличкi прямокутнi аркушi.

– Пiдiйдiть до кабiнки i вкладiть картку в конверт, – сказав юнак i показав в iнший бiк кiмнати. – Якщо хочете, можете викреслити прiзвище кандидата.

Василь Вовк подивився на отриманий папiр, примружив очi й ледве розгледiв напис. Макуха Марiя Фомiвна. Старий коваль iще пам’ятав, як пiд час останнiх виборiв до польського Сейму вiн довго думав, кого саме залишити у списку на бюлетенi. Тепер же йому лишилося тiльки вкласти аркуш у конверт, тим бiльше що у кабiнцi не було чим закреслити едине прiзвище.

Василь зробив так, як йому сказали, пiдiйшов до урни, бiля якоi сидiв якийсь вiйськовий, i подав тому конверт. Той усмiхнувся й опустив його в урну.

Василь не став чекати своiх жiнок, вийшов з будинку i вже надворi запалив файку. За цим заняттям його застав зять Данило Солтис.

– Ну що, тату, вибрали делегата, який буде вирiшувати, як нам жити? – iдко запитав той.

– А ти не? – незлобно вiдповiв Василь.

– І я вибрав! Викреслив Маруську до чортовоi матерi!

Василь здивовано подивився на Данила.

– Чим викреслив? Там же навiть волука[10 - Волуко – олiвець.] не було?

Данило хитро усмiхнувся i дiстав з кишенi пiв олiвця.

– Ти знав, що не буде чим писати? – здивувався Василь. – Але як?

– Кость пiдказав. Вiн першим проголосував, ще перед тим як до церкви пiти, то й повiв менi. Ну, i волуко дав, – пояснив Данило. – Але, тату, нiкому то не кажiть!

– Та й ти, Даню, менше патякай язиком! – вiдказав Василь Вовк, помiтивши, що пiдходять Орина з Софiею.

Вже наступного дня по всiх селах сiльради люди могли прочитати, що вибори делегатiв Украiнських Народних Зборiв вiдбулися; у них взяло участь 96,5 % виборцiв, за кандидата вiддали голоси 91,8 %. Таким чином делегатом вiд округу обрали Марiю Макуху. Прочитавши таке, дехто скрушно хитав головою. Вони знали, що далеко не «96,5 %» людей прийшли до будинку сiльськоi ради, а проти голови сiльськоi ради проголосувало аж нiяк не «8,2 %» – приклад Данила Солтиса наслiдували багато виборцiв, особливо тих, хто голосував уже наприкiнцi. Зiставивши такi факти, багато хто зрозумiв, що нiчим добрим це не закiнчиться. Треба бути обережним i по можливостi мовчати.

Народнi Збори вiдбувалися двадцять шостого жовтня в мiському театрi Львова з великою помпою. Коли Марiя Макуха зайшла до зали театру, то навiть зупинилася в нерiшучостi. Вона уперше переступила порiг мiського театру, у якому нiколи не була i навiть не мрiяла побувати тут ранiше. Оглянувшись, Марiя дещо заспокоiлась, бо помiтила серед делегатiв таких, як i вона, простих жiнок, для яких уперше було побувати не те що у театрi, але й, напевне, приiхати до Львова.

Марiя Макуха сидiла у партерi (хоч жiнка й не знала такого слова), а на сценi розташувалася президiя. Кирило Студинський, котрого одноголосно обрали головою Зборiв, представив делегатам президiю. Так Марiя Макуха (i не лише вона) уперше побачили Микиту Хрущова, письменника Олександра Корнiйчука i командувача Украiнського фронту генерала Семена Тимошенка.

Не гаючи зайвого часу, таки на першому засiданнi Народнi Збори винесли постанову «просити Верховну Раду СССР прийняти Захiдню Украiну до складу СССР i включити ii в склад Украiнськоi Радянськоi Соцiялiстичноi Республiки».

За неi проголосували одноголосно.

Потiм були виступи, де усi пiдтримували все, що було прийнято Зборами i що треба було прийняти. Деякою вiддушиною були слова композитора Станiслава Людкевича:

– Нас освободили, i нема на то ради…

Дивним було те, що нiяких дiй щодо знаного композитора за таке нова влада не вжила. Серед львiв’ян ходили чутки, що «визволителi» почули iншi слова Людкевича:

– Нас освободили, и мы этому рады!




6


Вони нас вiтають, цiлують, а ось почнуть отримувати по 200 грамiв на трудодень, як ми у колгоспах, тодi дiзнаються, що таке радянська влада.


На плебанii, де жив настоятель церкви великомученицi Варвари у Бобровицях протоiерей Петро Лiсович, горiло свiтло. У пiчцi весело потрiскували дрова. Бiля дверцят, на пiдлозi, лежала чималенька купка полiнець. Сьогоднi вони також опиняться у пiчцi. А це i не дивно – такий мороз надворi! Нi отець Петро, нi навiть старшi люди, з котрими вiн розмовляв, не пам’ятають таких морозiв. Бували ночi, коли можна було надворi чути трiск – це трiщали наскрiзь промерзлi стовбури фруктових дерев. Петро Лiсович особливо переживав за свiй сад. Лише два роки тому той дав перший урожай. Тепер невiдомо, чи переживуть дерева цю зиму. А яблунi у нього були елiтнi, за ними отець Петро спецiально iздив аж в сусiдне воеводство, дотримувався усiх приписiв, котрi вичитав у часописах. Якою ж була його радiсть, коли вiн побачив перше яблуко. Воно було ще маленьке, непоказне, зморщене, та й не провисiло на яблунi довго, впало вiд вiтру, але яке воно було смачне! Вже наступного року сад дав бiльший урожай i яблука вже були саме такими, якi вiн сподiвався отримати. Що ж, напевне, весною вiн не дорахуеться багатьох дерев. Справдi, цьогорiчна зима запам’ятаеться людям надовго. Три днi тому вiн хоронив стару жiнку. Для того щоб викопати могилу, гробарям довелося промучитися два днi, аж потiм вже здогадалися розводити у ямi вогонь, щоб хоч так встигнути до визначеного часу.

Так, зима тридцять дев’ятого року була не схожа на попереднi. І погодою, хоч i ранiше були морози, i подiями, що ураганом налетiли на Галичину. Лише мiсяць тому голова Вишiвськоi сiльськоi ради Марiя Макуха повiдомила радiсну звiстку, що в Киевi сесiя Верховноi Ради УРСР, котра зiбралася спецiально, ухвалила рiшення приеднати Захiдну Украiну i возз’еднати тим самим великий украiнський народ в единiй украiнськiй державi. Цю звiстку, на думку голови, безперечно iсторичну, люди сприйняли байдуже, що аж нiяк не могло залишитися непомiченим секретарем партiйного осередку Андрiаном Котельниковим.

– Невже ви не розумiете, якi вiдкриваються перспективи перед вами, простими людьми? – майже ображено запитав вiн. – Ви зараз громадяни найпершоi в свiтi соцiалiстичноi держави! Як спiваеться у пiснi: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».

Але нiхто такоi пiснi не пам’ятав, хоч фiльм «Цирк» у мiсцевому клубi, перетвореному з читальнi «Просвiта», все ж показували.

(Тут отець Петро Лiсович, попри свою неприязнь до новоi влади, все ж не мiг не вiдзначити, що агiтацiю вона органiзувала вiдмiнно. Час вiд часу у клубi показували фiльми, котрим передували кiножурнали. З них мiсцевi селяни дiзнавалися про щасливе життя при радянськiй владi, про мiць Червоноi армii, про те, як зовсiм скоро житимуть вони самi.)

Нiхто навiть не пiдозрював, наскiльки швидко настануть такi змiни. Першою ластiвкою «нового життя» стало попередження Якова Смоляра. Однiеi недiлi пiсля вiдправи колишнiй гайовий затримався у церквi, й отець Петро здогадався, що у того до нього е розмова. Оскiльки це вiдбувалося постiйно, парафiяни завжди запитували його поради, тому отець i не здивувався Якову. Щоправда, розмова аж нiяк не принесла йому заспокоення.

– Добре, що ви залишилися, Якове, – мовив, привiтавшись, Петро Лiсович. – Я вже декiлька недiль не бачу нi вашого сина, нi Оксани. Сподiваюся, у них все добре?

Якiв Смоляр похмурнiв:

– Та здоровi, отче, але не можуть ходити до церкви.

– Чого б це?

– Кость зараз iхнiй лiсничий, а невiстка – вчителька у школi. То iм заборонили ходити до церкви.

Отець Петро нахмурив брови. Вiн iще пам’ятав той день, коли йому повiдомили, що вiднинi школа вiддiлена вiд церкви, тому в новiй радянськiй школi не мiсце предмету релiгii. Тепер же до цього додалася заборона вчителям вiдвiдувати службу.

А Якiв продовжував:

– То все новий директор школи! Вiн зiбрав усiх вчителiв i змусив пiдписатися пiд папером, що вони попередженi: якщо iх зобачать у церквi чи на якихось релiгiйних святочних зiбраннях, то зразу будуть звiльненi з роботи. А далi ви самi знаете, отче!

Петро Лiсович знав. Попри свою думку, вiн усе ж вiдзначив, що спочатку позитивнi зрушення все ж були i вони стосувалися саме школи. Найперше, що було зроблено: мiсцева школа одразу стала семилiткою i – нарештi – украiнською. З усiх вчителiв лишилася одна Оксана Смоляр, решта були поляками, тому й були змушенi залишити школу. Натомiсть приiхали новi вчителi, здебiльшого молодь зi Схiдноi Украiни. Щоправда, навiть така сумнiвна ейфорiя минула досить скоро, коли у школi з’явився новий директор. Геннадiй В’ячеславович Лагутiн був корiнним росiянином, до приеднання Захiдноi Украiни працював у Москвi, вчителем не був, працював у Наркомпросi[11 - Народний Комiсарiат освiти (рос.).], але за наказом приiхав сюди. Звичайно, посада директора сiльськоi школи аж нiяк не була пiдвищенням, але Лагутiн на перше мiсце ставив свою приналежнiсть до бiльшовицькоi партii, а вже потiм можливiсть розмiрковувати над своiм становищем. До того ж, бажання робити це у нього не було. Зате була мета: перетворити цю територiю на взiрець прихильностi до радянськоi влади.

Саме про директора Геннадiя Лагутiна i прийшов застерегти Якiв Смоляр.

– Отче, хочу вас попередити: Оксана просила переказати вам, що директор хоче закрити нашу церкву.

Почуте не стало новиною для Петра Лiсовича. Вiн знав, що, окрiм вiддiлення школи вiд церкви, були закритi усi католицькi газети та журнали, у монастирiв забирали землi, з котрих тi отримували доходи, заборонили священникам вiдвiдувати шпиталi. Хоч питання закриття греко-католицьких церков i не стояло як головне i повсюдне, все ж у деяких парафiях особливо завзятi директори та комунiсти на свiй страх i ризик намагалися зробити це самостiйно.

– Директор школи казав, що ви, отче, маете дуже великий вплив на людей, – продовжував Якiв.

Отець Петро гмикнув. Що ж, похвала противника iнодi навiть приемна! Але не у цьому випадку.

– Отче, будьте осторожнi! – говорив Якiв Смоляр. – Ви ж знаете, що тепер люди сьи боють i переживають за себе.

– Всьо буде добре, Якове! Йдiть додому i подякуйте Оксанi за те, що попередила, – сказав Лiсович. – Будемо сподiватися, що Господь не допустить цього.

Хоч вiн i спробував заспокоiти колишнього гайового (от тiльки чи вдалося це йому?), сам все ж вiдзначив, що подiбний перебiг аж нiяк не неможливий. Розумiв отець Петро, що швидше за все тiльки неймовiрний авторитет Митрополита Андрея Шептицького стримуе Сталiна вiд рiшучих дiй. Але киру Андрею вже сiмдесят чотири роки, вiн не покидае iнвалiдного крiсла, й не вiдомо, як поводитимуться комунiсти, коли того не стане.

Петро Лiсович пiдвiв голову, прислухався. Пiчка вже не гудiла. Вiн встав з-за столу, вiдчинив дверцята пiчки i поклав туди декiлька полiн. Деякий час дивився, як вогонь повiльно пiдбираеться до свiжого дерева. Коли полiнця запалали знову, отець закрив дверцята.

І почув якийсь стук у дверi. Вiднедавна вiн став зачинятися. До того знав доконечно: нiхто не посмiе зайти на плебанiю, якщо до нього не вийде сам священник. Теперiшнi ж часи змусили його бути обережним, хоч навряд чи повернутий у дверях ключ захистить вiд непроханих гостей.

Петро Лiсович вийшов у сiни i вiдчинив дверi. При мiсячному свiтлi вiн розгледiв постать сина Павла.

– Павлику! – сплеснув руками. – Та як ти тут? Заходи скоро, бо то такий мороз!

Павло переступив через порiг хати i швидко зачинив за собою дверi. На ньому була тепла шуба й новомодна тепер вушанка. Зрештою, саме так мав одягтися син, щоб не замерзнути десь дорогою додому. Отець Петро завiв сина до хати, почекав, поки той роздягнеться, i тiльки пiсля того обняв Павла.

– Звiдки ж так, Павлику? – запитав вiн.

– Звiдтам, тату!

Павло сiв на бамбетель, важко зняв з нiг чоботи, розмотав онучi. Побачивши, який вигляд мають синовi ноги, священник поставив бiля пiчки крiсло.

– Зiгрiйся, але близько до вогню ноги не тримай!

Павло сiв у крiсло й задоволено витягнув ноги. Батько мовчки спостерiгав за дiями сина, потiм запитав:

– Що сталося?

Павло зiтхнув:

– Все, тату, вiдiвчився!

Побачивши здивованi очi батька, уточнив:

– Не переживайте, не вигнали. Розiгнали!

– Ну, розказуй! – заохотив сина.

– А тут i розказувати нема про що!

Павло вiдсунув вiд пiчки ноги, бо вiдчув, що вiд них вже йде вiдпар.

– Зiбрав нас усiх пан ректор i повiдомив, що нашу академiю закривають, – повiдомив Павло. – І все! Нам сказали залишити сутани, дали цю одежу й наказали розходитися домiв. До станцii доiхав потягом, а вже звiдтам пiшки. Нiкого навiть дорогою не здибав!

– Та люди у такий мороз всi вдома сидять! – пояснив батько.

Вiн подивився на Павла, як той обережно розтирае ноги.

– Їсти будеш? – запитав.

– Буду, але перше вiдiйду трохи.

– Сиди, я поставлю щось!

Отець Петро пiдiйшов до братрури, вiдкрив i вийняв баняк з iще теплим борщем.

– Сестра твоя приготувала, – пояснив батько. – Була вчера. Казала, що завтра пiсля служби знов прийде.

– Про Богдана нiчого не чути? – запитав Павло.

Вiн говорив про свого зятя, iз котрим сестра Софiя побралася лiтом.

– А хто мае то сказати? – знизав плечима отець Петро. – Богдан воював проти нiмцiв, до чого тут нова влада? А як в тих спитаеш? Бог дасть, i вернеться наш Богдан.

Вiн перехрестився. Затим великою хохлею насипав у миску борщу, причому по самий край, нарiзав великi скибки хлiба. Павло не став чекати, коли його запросять до столу, схопив ложку i почав жадiбно iсти. Отець Петро сiв навпроти i спостерiгав, як iсть його син. А той навiть не пiднiмав голови, всю увагу сконцентрувавши на iжi. Коли у мисцi проглянулося дно, батько запитав:

– Ще?

Павло вiдклав убiк ложку, перехрестився i заперечливо похитав головою:

– Досить!

Вiн вiдставив миску на край столу i подивився на батька.

– Що iще казав епископ?

Отець Петро мав на увазi свого колишнього однокурсника у духовнiй семiнарi, донедавна ректора Духовноi академii, у котрiй вчився його син Павло, Йосипа Слiпого.

– Їх екселенцiя сказав сидiти вдома й чекати того благословенного часу, коли нам знову дозволять повернутися до навчання, – сказав Павло.

Вiн уважно подивився на батька.

– Коли я iхав потягом i проiжджав через Кам’янку, то коло мене сiла якась жiнка, – продовжив Павло. – Розказувала, що москалi розiгнали обидва монастирi.

Отець пильно подивився на сина. Новина виявилася для нього неприемною. Настоятелькою жiночого монастиря Згромадження сестер Пресвятоi Дiви була матiнка Досифея, або ж Ксенiя Солтис з Перетина. Петро Лiсович кожного разу молився за неi, дякуючи Богу за те, що навернув ii колись на шлях служiння. Щоразу буваючи у Кам’янцi, вiн знаходив час, щоб вiдвiдати милий йому монастир i перекинутися з iгуменею хоч декiлькома словами. Для неi отець Петро став духовним батьком, iгуменя завжди вiдзивалася про нього тепло i щоразу, коли заходила розмова про свое покликання, неодмiнно нагадувала про його вклад. Тепер же жiночого монастиря у Кам’янцi немае, як, власне, i чоловiчого. Видно, нова влада все ж не зупинилася на звичайнiй заборонi церквi навчати i духовно лiкувати людей.

– І куди iх тепер? – запитав Петро.

– Жiнка не знала. А iгуменю прихистила до себе якась родина в Кам’янцi, – повiдомив Павло.

– Родина? – здивувався отець Петро. – Але Досифея не мае там родини! Хоча…

– Що?

Батько кивнув головою.

– Певно, то Андрiй Валько забрав до себе матiнку! – здогадався отець Петро. – Та й мiсце для неi там е! Про Марка так нiчого i не чути, як i про нашого Богдана, то й, видно, пригрiли у себе. Пригрiли й душевно, i вiд морозiв, бо куда ж iй зараз йти?

Павло встав з-за столу, пiдiйшов до пiчки i знову став грiтися:

– Тату, нам розказували страшнi речi, що творилося в москалiв зовсiм недавно! Не сотнi – тисячi навiть iхнiх православних священникiв вивезли до Сибiру i там вони й лишилися навiчно. Я не думаю, що нас мине ця чаша.

Вiн повернув голову до батька.

– Тату, чого ви не поiхали, коли можна було? – раптом запитав вiн. – Бо таки можна було?

Батько вiдповiв не одразу. Йому згадалися часи наприкiнцi вересня, коли нова влада тiльки-тiльки з’явилася на цих землях. Тодi справдi можна було майже безперешкодно перейти лiнiю, що розмежовувала радянську та нiмецьку частини вже колишньоi Польщi. (Кордоном ii назвуть декiлькома днями пiзнiше, коли у Москвi двадцять восьмого вересня В’ячеслав Молотов та Йоахiм фон Рiббентроп пiдпишуть Договiр про дружбу та кордони, яким остаточно розмежують подiл Польщi.) Тодi Митрополит Андрей Шептицький переконав греко-католицьких священникiв залишитися зi своею паствою, а не рятуватися втечею. Лише декiлька сотень священникiв не послухали його. Переважна бiльшiсть залишилася. Залишився i Петро Лiсович.

– Ти знаеш, Павле, що у Римi е церква Домiне-Кво-Вадiс, – говорив вiн. – Їi поставили на тому самому мiсцi, де апостол Петро зустрiв Христа. Тодi Петровi загрожувала смерть, i вiн хотiв втекти з мiста. «Куди ти йдеш, Господи?» – спитав апостол. І почув сумний голос Христа: «Я йду в Рим на нове розп’яття, бо ти лишаеш Мiй народ». Ми з тобою, Павле, покликанi берегти Христову паству.

– Але чи збережемо ми ii, коли так само, як апостола Петра, нас iз вами розiпнуть новi нерони? – запитав Павло.

Батько пiдiйшов до нього i поклав руку на плече сина.

– Християн гонили триста рокiв. При Неронi знищили певно всiх, але пiсля него iх стало ще бiльше. Кажуть, в Палестинi росте така рослина, яку звуть неопалима купина. Що б з нею не робили, вона однаково вiдродиться i стае ще лiпшою. Так i наша Церква, як та неопалима купина. Але, Павле, ти в одному кажеш правду. Я вже старий i мушу бути зi своею парафiею, але ти…

– Тату, – перебив його Павло, – якщо ви будете тут, то й менi бути з вами! Хто я для новоi влади? Навiть не священник! Буду жити вдома, буду помагати вам у церквi. Дасть Бог, i все мине!..

Продовження цiеi розмови, причому несподiване для Петра Лiсовича, вiдбулося через два тижнi. Тодi його несподiвано викликали до Львова. Як вiн дiзнався вже у Львовi, це стосувалося нового адмiнiстративного розподiлу, до якого вдалася нова влада. Замiсть Львiвського воеводства на територiях, що вiдiйшли до Радянського Союзу, утворилися Львiвська та Дрогобицька областi, вiдповiдно змiнювалися кордони епархiй. Щоб не було непорозумiнь навiть серед мiсцевого духiвництва, вирiшили пояснити теперiшнiй стан. Зрештою, у Митрополита не збирали всiх парохiв одночасно, щоб не спровокувати дiй з боку новоi влади, тому священники приiжджали самостiйно, i то лише тодi, коли випадав вiльний час, – у кожного були своi турботи i причини вiдкласти вiзит: люди продовжували помирати i народжуватися, тому присутнiсть священникiв у парафii могла бути обов’язкова.

Петро Лiсович зайшов всередину храму святого Юрiя, скромно зайняв мiсце справа вiд входу, опустився на колiна i став молитися. Людей у храмi було небагато, тому вiн одразу запримiтив монаха, що прямував до нього.

– Їх екселенцiя чекае на вас! – тихо сказав монах. – Ідiть за мною!

Петро Лiсович пiдвiвся i пiшов за монахом. Вони зайшли в однi з бiчних дверей справа вiд iконостаса, причому монах пропустив Лiсовича вперед i зачинив за ним дверi. Священник не встиг здивуватися, як почув знайомий голос:

– От ми знову зустрiлися з вами, отче!

Вiн пiдвiв очi i побачив Йосипа Слiпого. Той пiдвiвся з-за столу i пiдiйшов до Петра. Вони обнялися.

– Дякую Богу, що ви знайшли час приiхати сюди! – сказав епископ. – Прошу сiдати!

Вiн почекав, коли Лiсович сяде, лише тодi сiв напроти.

– Як ваш син? – поцiкавився вiн.

– Дякую, отче, живе зi мною, – вiдповiв Лiсович. – Дуже переживае, що не може далi вчитися на священника.

Йосип Слiпий усмiхнувся:

– Перекажiть Павловi, нехай не переживае за те! Батько навчить того, чого не можемо зробити ми!

Усмiшка враз зникла з обличчя епископа.

– Як у вашiй парафii iдуть справи? – серйозно запитав вiн.

– Та якщо ви питаете, чи не закривають церкву, то скажу зразу: поки що не закривають!

– Поки що?

– Та е у нас такий мiсцевий директор школи, що вважае, що храм Божий е тим, що заважае встановленню нового порядку!

Слiпий знову усмiхнувся:

– А що, i правильно вважае!

– Але чи довго це триватиме?

Йосип Слiпий знову став серйозним:

– Це мiж нами, але поки з нами Митрополит, серйозних гонiнь на Церкву не буде! Нам стало вiдомо, що совiти поки що не планують арештовувати наших служителiв.

– А як же з монастирями? – здивовано запитав Лiсович.

– Їх лише закривають! – вiдповiв Слiпий. – Братiв i сестер виганяють за стiни монастирiв, але поки що не чiпають.

– Поки що? Значить…

– А це значить, мiй давнiй друже, що нам треба бути готовим кожноi години зробити свiй вибiр.

– Ваша екселенцiе?

Йосип Слiпий уважно подивився на Петра Лiсовича:

– Цiлком може так статися, що наша свята Церква змушена знов пiти у катакомби, як то було за перших апостолiв, – говорив епископ. – Багато наших братiв вiдправлять до Сибiру, у холод, голод i муки. Це буде iхнiй хрест. Їхнiй, але не ваш, отче Петре!

– Ваша екселенцiе? – знову повторив Петро Лiсович. – Що ви таке кажете? Чому не мiй?

– Нам треба не лише зберегти Церкву, але й зберегти священникiв. Якщо всiх парохiв заберуть до Сибiру, то хто служитиме Господу, коли Церква вийде з катакомб?

– Але коли це станеться?

– Та нехай навiть через сто рокiв! Але не думаю, що Господь стiльки часу буде терпiти те зло, яке пануе на землi! Тому, отче Петре, коли настане той час, що треба буде вибирати, ви перейдете на православ’я!

Почувши таке, Петро Лiсович застиг, неначе помiтив якогось привида. Вiн досi не мiг повiрити у те, що говорив Йосип Слiпий. А той продовжував:

– Знаю, що вам буде важко нести цей хрест. Можливо, у сто разiв важче за тих, хто у холодi, голодi й муках буде терпiти у сибiрах, але ми маемо зберегти нашу вiру, нашi храми, нашу паству. Бо приiде хтось зi Сходу, то й втратимо навiть нашу мову богослужiнь! Ви бували коли-небуть на Волинi?

– Нi, не приходилося.

– Там хоч i православна вiра, автокефальна, але священники там залишилися ще вiд царя. Хоч i церковно-слов’янською спiвають, але все одно чуеш московщину. Ми не можемо того допустити!

Петро Лiсович продовжував сидiти нерухомо, затим запитав:

– А ви?

Йосип Слiпий зiтхнув:

– Я епископ греко-католицькоi церкви, тому мiй перехiд у православ’я знищить ii. Як i ви, отче, я маю випити цю чашу до кiнця, – сказав вiн. – От тiльки не знаю, чия чаша буде бiльш гiркою – моя чи ваша!




1940 рiк








7


Вiдповiдно до постанови РНК Союзу РСР вiд 5 грудня 1939 р № 2010—558сс Рада Народних Комiсарiв Союзу РСР постановляе:

1. Затвердити iнструкцiю Народного Комiсарiату Внутрiшнiх Справ СРСР про порядок переселення польських осадникiв iз захiдних областей УРСР i БРСР.

2. Затвердити представлене НКВС Положення про спецпоселення i трудове влаштування осадникiв, яких виселяють iз захiдних областей УРСР i БРСР.

3. Зобов’язати Наркомлiсу СРСР забезпечити пiдготовку до прийому, розмiщення, улаштування та трудове використання переселенцiв-осадникiв, якi направляються на роботу в лiсову промисловiсть.

    Із постанови РНК СРСР № 2122—617сс за 29.12.1939

Дверi рипнули, i Данило Солтис, мерзлякувато зiщулившись, вийшов надвiр. Мiцний мороз, трiск котрого вiдчувався навiть через шибки хати, нагрiтоi ще звечора п’ецом, дещо попустив, але не настiльки, щоб забути про нього. Данило подивився на чисте холодне небо, на котрому низько висiло слiпуче сонце. Сьогоднi знову буде холодно, але, дай Боже, щоб не повернулися грудневi морози. Напевне, мало у Перетинi знайдеться яблунь i вишень, якi зазеленiють навеснi! Зовсiм вимерзли дерева! Треба садити новi, а коли вони дадуть першi плоди, одному Богу вiдомо!

Данило запалив файку, глибоко затягнувся i вiдчув, як у груди потекло приемне тепло. Хотiлося так стояти довго, але сьогоднi у нього багато роботи у кузнi, а треба ще попоратися по господарству. Данило заправив кожуха, поправив на головi кучму i подався до стайнi, де вже нагадувала, що пора годувати, корова.

Вiн встиг вхопитися за засув дверей, як почув за спиною скрип снiгу. Оглянувся. До нього спiшив сусiдський Гриць Мороз, весь розхристаний i простоволосий.

– Вуйку Данило! – мовив вiн, забувши навiть привiтатися.

– Ти чого такий вигнавсьи на мороз? – сердито запитав Данило. – Хочеш горичку получити? Чи думаеш, що твiй «родич» тебе пощадить?

Лише тепер Гриць, мабуть, помiтив, як вiн одягнутий. Юнак на ходу заправив кожуха, пiдняв комiр, щоб хоч так захистити голову.

– Що там в тебе стреслосьи? – допитувався Данило.

– А ви нiчого не чули? – здивовано запитав Гриць.

– Що я мав чути? Та говори скорше i йди додому, бо простудишсьи!

– З самого ране виселили Павловських! – випалив Гриць.

Почувши таке, Данило повернув голову на стодолу, бо саме за нею можна було побачити осаду.

– Хто виселив? – запитав вiн.

– Москалi! До нас приходив вуйко Семен i розказав, що iще не розвиднiлосьи, як до осади приiхали двi фiри, а через годину коло брами Кандиб на однiй фiрi iхали Павловськi разом з военними, а на другiй iхнi клунки.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66748473) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Йдеться про радянського розвiдника Радо Шандора.




2


Райхсвер (нiм. Reichswehr) – збройнi сили Нiмеччини у 1919–1935 роках.




3


Не кричи! (Пол.)




4


Zwiazek Radziecki (Звйонзек Радецкi) – Радянський Союз.




5


Вiд Жеч Посполита Польська (Rzeczpospolita Polska).




6


Пародiя на польський гiмн «Єще Польська не згiнела».




7


Йдеться про вiрш О. Гаврилюка «Пiсня з Берези».




8


Шаблi напоготовi! (Пол.)




9


Samochоd (пол.) – автомобiль.




10


Волуко – олiвець.




11


Народний Комiсарiат освiти (рос.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения